За кілька днів – майже три тисячі кілометрів. Команда з шести чоловік на трьох бусах дісталась крайніх українських блок-постів на Сході країни.
– Була дуже складна ситуація в місті Дебальцево на блок-пості. Почало сутеніти і нам ще треба було повернути на Горлівку, а 5 км від того поста вже стояли російські танки. Командир поста категорично сказав, що не пустить нас, бо в нас ні бронежилетів, ні нічого. Питає де бронежилети, а ми кажемо, що віддаємо все солдатам. Він питає, звідки ми. Кажемо, що з Тернополя, а він: «Бандерівці, ви що взагалі страх втратили?» – розповідає голова ГО «Автомайдан Тернопіль» Дмитро Гайдуцький.
Командир застеріг, та все ж відпустив. До хлопців діставались у сутінках. Передали повну вантажівку продуктів, речей, медикаментів та посилок від рідних. А коли вручили їм дитячі листи, бійці не стримали сліз.
– Передавали вітання всі додому, були дуже раді, що ми доїхали до них, мало хто туди доїжджає. Були хлопці з Рівного, з Луцька, а з Тернопільщини ми перші, хто доїхав. Сльози радості на очах, обіймалися хвилин 5, не відпускали нас. Волонтери повертались від хлопців вже у темряві, під канонаду залпів. У таких поїздках, як на перегонах, де головний приз – твоє збережене життя, – говорить автомайданівець, волонтер Володимир Мартинов. – При сильному завантаженні машини скоро не поїде, а їхати по тих дорогах, які обстрілюються, зеленках, чим менша швидкість, тим більша ймовірність, що можуть обстріляти… В нас їде колона по 3-4 машини, тримаємо відстань метрів 20, щоб не було скупчення машин, фактично ми там пролітаємо. Ризик великий, визнають автомайданівці, проте їздили недаремно. Разом з найнеобхіднішим відвезли те, на що солдати чекають найбільше, – каже
– Сигарети і цукерки. Ми на всіх блок-постах, які проїжджали, цигарки і цукерки просто в руки віддавали з машини. Їм за щастя. Сидить хлопець на блок-посту, а тут йому в руки цілий пакет цукерок. Приємно хлопцям… Зараз сало несуть, тоді ми возили, хлопці казали не треба, бо спека. Зараз сала вони просять, давайте нам, – каже Дмитро Гайдуцький.
Запитуємо, чи варто передавати консервацію. Петро Фостик, автомайданівець, волонтер, розповідає:
– Звичайно, хлопці хочуть і огірків, помідорів. Кажуть, макарони з тушонкою часом тяжко лізуть. Найбільша потреба нині у теплих речах, одязі та взутті, спальних мішках, адже в приміщеннях ночують далеко не всі солдати. Декому доводиться спати в когось блендажах. В реальності, кажуть волонтери, ситуація не завжди така, як про неї розповідають українцям.
– Ми останній раз як були з хлопцями, то в них висів пістолет, я питаю, нащо їм, а вони кажуть, не знають, там автомат не зброя, а тут пістолети… Тобто там артилерія працює, важка техніка.
– Наші генерали сказали, що там всі забезпечені. На 30 %, я рахую, забезпечення йде від влади, армії, а на 70% , може і більше, йде від простого народу, – вважає Володимир Мартинов.
– Кажуть хлопці, що місцеві в Червоноармійську, де ми були, приходять, помагають. Але в основному місцеві бояться, щоб їх потім не шукали. Так само кажуть, що зі Слов’янська хлопці, які воюють за нас, до їхніх сімей звертаються, погрожують, тому вони бояться, щоб з ними нічого не сталось, – пояснив Петро Фостик.
Хтось сьомий раз, хтось вперше, але поїздка для цих чоловіків точно не остання.
