На пагорбі шумно – народ веселиться
У святі й розпусті зустріли цей день
Кров на арені і зброя на сонці блищиться
А палець до низу що вирішує – смерть
Старий Колізей, давно вже минуло
І слава убивств на арені зійшла
Прогрес пішов але людство погрузло
У крові свого власного прокляття
Ні, ми не вбиваєм рабів уже нині
Але що це – самі вже стали раби
Ми стали мов дикі, немов одержимі
Продажні, прокляли себе на віки
На пагорбі дощ – то сльози у Бога
Упали на землю й зросили ту кров
Що там на арені, когось розіп’яли
Не побачивши в ньому вічну любов
А хто ми насправді – боги чи герої?
Та відповідь буде далеко не та!
Насправді ми всі тут тільки ізгої
Ангели впавши навічно із неба
Стоїть Колізей як задка про велич
Та велич чого? про славу чию?
Розвалені мури дивляться в далеч
Поламаних доль чути пісню сумну
Ареною душі давно наші стали
В полоні безумних, примарних ідей
Та довго ішли і так низько впали
І втратили образ назавжди ми свій
