Микола Ячко, 51 рік, Тернопіль
Ще казали москалі
дідові моєму,
що й ми Росси, та малі.
І, тому, в своєму
краю нам не панувать,
а ні дня, ні митті.
Дідо хотів в морду дать,
у очі залиті
брагою чи то вином,
що не добродило.
Від-так вляпатись в лайно,
що себе хвалило.
Та дідусь мій мудрим був.
І в селі про це всі знали.
Як москалика він взув
люди дооовго пам’ятали.
Пам’ятають і тепер
козака Пилипа.
А москаль, з тих пір як вмер,
лічность позабита.
А сказав тоді дідусь:
“Слухай, вражий сину,
довести тобі візьмусь
москальську провину.
Як на Київській Русі
та й Русинський люд хрестили,
позбігались туди всі.
І москаль примчав щосили.
Бігав навколо царя .
Близенько підкрався.
Вкравши меч володаря,
десь під три чорти подався.”
“Это ложь и провокации !”-
слиною москаль жбурнув.
“Нас тогда еще, как нации,
не было !”. І вмить збагнув,
що сказав не те, що треба.
Тут вітрисько подув з неба.
І москаль зі страху впав.
Ні, не вмер. В штани наклааав.
І смерділо тоді так,
що аж цілий світ жахнувся.
Дивно, друзі, та, однак,
знов той сморід повернувся.
Знов до бою дружно стали
діди, батьки… внуки.
Та у котре їм зв’язали
політики руки.
Що ж, чекаємо востаннє.
Чи дотримаються слова?
Якщо ні, то знов повстання!
Геть їхня промова!
Більше слухать їх не будуть
діди, батьки… внуки.
А, повставши, враз здобудуть
владу у народні руки.
Президент буде з майдану.
Окроплений кров’ю.
Зализавши свіжу рану,
стане знов до бою.
Його зброя – його честь
і народна воля !
Ми позбавимось нашесть .
Нам всміхнеться доля.
