Чотири роки повномасштабного вторгнення та дванадцять років безперервної боротьби за незалежність. Сьогодні Україна відзначає Національний день молитви — дату, що стала символом стійкості та пам’яті про кожного, хто поклав життя за нашу свободу. У Тернополі на Алеї Незламних згадували героїв, чия відвага дозволяє нам триматися сьогодні. Для багатьох родин тут, війна вимірюється не роками, а болючим чеканням звісток із фронту та спогадами про тих, хто не повернувся. Про силу єдності та особисті історії тернополян — далі у сюжеті.
День, який докорінно змінив долю кожної української родини. День, який ми пам’ятатимемо завжди. 24 лютого 2022-го — рівно чотири роки тому росія розпочала повномасштабне вторгнення. Вибухи, руйнування, втрачені домівки та обірвані життя — ціна нашої свободи стала надлюдською. Та ми знаємо: ця війна триває не чотири роки і навіть не дванадцять. Російська агресія, що почалася 2014-го з окупації Криму та вибухів на Сході, насправді є продовженням боротьби, що триває століттями. Це біль, який відчуває кожен, і опір, який чинить більшість — щодня, на фронті та в тилу.
У четверту річницю великої війни тернополяни зібралися, аби віддати шану тим, хто став на заваді ворогу. Біля Алеї пам’яті відбулася акція «Наша свобода — у їхній силі». У Національний день молитви за Україну присутні запалили лампадки та об’єдналися в молитві.
Серед учасників акції — десятки родин полеглих військових. Ганна Вовк прийшла вшанувати пам’ять усіх, хто більше не повернеться додому, а також пам’ять свого сина Віталія. Чоловік пішов на службу у серпні 2024-го. Був стрільцем. Вже у жовтні того ж року під час виконання завдання на Донеччині зник безвісти. Понад рік родина жила надією, поки у грудні 25-го загибель 43-річного героя підтвердили офіційно. Без батька залишилося двоє синів, дружина, батьки.
Для багатьох українських родин війна почалася задовго до великого вторгнення. Ця боротьба триває роками, щодня забираючи життя військових та цивільних. Серед тих, хто знає справжню ціну спротиву ще з чотирнадцятого року, — ветеранка Уляна Чепіль. Сьогодні вона чекає з фронту чоловіка і переконана: кожен у тилу має бути опорою для армії — справами, ресурсами та спільною молитвою.
Історія пишеться вчинками, і в цій книзі перемоги нам потрібно вистояти бодай на один день довше, ніж ворогам. І ми обов’язково вистоїмо. Бо пам’ятаємо тих, хто віддав життя, і підтримуємо тих, хто сьогодні продовжує боронити Україну.