додому Новини Про ТОО НСПУ …тобто про Тернопільську обласну організацію Національної спілки письменників України...

Про ТОО НСПУ …тобто про Тернопільську обласну організацію Національної спілки письменників України *блог Юрія Матевощука*

1097

matewoПро ТОО НСПУ

…тобто про Тернопільську обласну організацію Національної спілки письменників України

Власне, мова піде лише про мій погляд на цю тему, опираючись на особистий невеликий досвід з укрліт і НСПУ.

 

Літературні студії, організації, спілки і т.д. створюються вразі нагальної потреби окремої групи людей(письменників, менеджерів, чиновників) для досягнення певного результату(вдосконалення майстерності, організація діяльності, вплив на певні верстви суспільства за рахунок літератури), а інколи як просто субкультури, що не сприймають віянь тогочасних і минулих течій в літературі і готові творити щось зовсім нове і несхоже.

Якось так склалося серед більшого осередку літературної молоді і ще іншого не такого вже молодого осередку укрліту(які часто говорять: «Ми за АУП(Асоціацію українських письменників)), що коли хтось згадує про спілку письменників і її діяльність, то на обличчі завжди з’являється іронічна посмішка, яка подекуди переходить у сарказм. Не буду кривити душею – в попередніх роках сам таким був.

Десь на моєму другому курсі універу, в розквіті діяльності літературної студії «87» в Тернополі, «87»-х запросили на читання обласного об’єднання ТОО НСПУ. Юрко Завадський(координатор «87») тоді сказав, що то буде в неділю, і кому виходить і хто має бажання піти, то чом би й ні – підіть почитайте. Загалом, усі до такої пропозиції віднеслися скептично, але ми з Богданом Боденчуком все ж відважилися на те дійство з’явитися.

Я вже не буду переказувати всього того, що ми побачили і що там відбувалося – після цього я написав «викривну» оповідь на сайті студії, і ми ще дуже довго перемивали кістки, мовляв, які ми круті, бо самі зорганізувалися зробити студію, їздимо виступати в різні міста, налагоджуємо контакти, а ці «старі графомани» переживають як видати свій журнал, якого ніхто крім них самих не читає. Спілчани теж зі мною після цього віталися крізь зуби або не віталися взагалі. Тоді я був меншим, більш різким і не правим.

Писали ми звичайно в більшості випадків гірше. Інша справа, що читали ми лише самих себе та собі обраних «класиків», кожного разу інших таких, наприклад, як Буковські і т.д. Але треба визнати, що «старших по перу товаришів» ми зовсім не читали, будучи свято переконаними, що там і читати нічого. Конфлікт літературних поколінь, словом, щось таке.

По-новому я почав дивитися на НСПУ, коли влітку тринадцятого року я поїхав від тернопільської області на Семінар творчої молоді під егідою спілки. Мені подзвонили напряму з Києва і сказали лише зайти у тернопільську організацію і взяти відношення на поїздку. Тодішній голова Євген Іванович Безкоровайний не дуже хотячи, але підписав це відношення. Сам семінар став для мене тоді відкриттям – зі всієї України приїхало близько 40 молодих письменників, лекторами були Василь Герасим’юк, Іван Андрусяк, Сергій Пантюк, Василь Портяк та ін..

Навіть у зв’язку з великою кількістю учасників семінар за недостатністю місця чи не вперше перенесли зі звичного Ірпеня до більш вмістимого Ворзеля(мається на увазі табір відпочинку, де проводився семінар). А ще коли ми лише приїхали, нам сказали що кращих 5 молодих письменників за рейтинговим голосуванням приймуть у спілку поза чергою. Тоді подумалося, ну ок. Можна і спробувати. Тим паче, той квиток був більше не для мене, а для батьків(ну що зробиш, радянська система, в якій мої батьки росли дає своє і для них це було підтвердження), типу довести, що я не просто так займаюся літературою.

Семінар пройшов на найвищому градусі: і щодо літератури(послухати представників з усіх регіонів), нових знайомств(скільки ж талановитих молодих письменників є в Україні!), досвіду і так, алкоголю також. За підсумками голосування я тоді зайняв друге місце. І через декілька місяців мене прийняли в НСПУ.

Звичайно, коли я прийшов вперше на зібрання тернопільської організації в ранзі одного з членів спілки, то поводився подекуди пихато. Мовляв, ви за мене тут в Тернополі не голосували і вступив я попри тернопільський відбір. Але як то кажуть, дуже швидко попустився. Просто зрозумів (чи набрався розуму?), що насправді в спілці цілком нормальні люди, а подекуди і дуже добрі письменники та навіть майстри.

 

Тоді велике враження на мене справив очільник тернопільської організації НСПУ Євген Безкоровайний. В першу чергу своєю щирістю і правдивістю, що я найбільше ціню в людях. Він не був ідеальним головою спілки, але ця людина завжди вміла знаходити вихід з важких ситуацій, зорганізовувати письменників(кожен з непростим характером). Про його головування можна було сказати приказкою: «Собаки гавкають – караван іде», тобто, попри певні негаразди, спілка була дієвою в тому колі і була готова до змін і омолодження, про що не раз ми з ним говорили. Якось він мені навіть признався: «Слухай, я чесно, не хотів спочатку тебе бачити в спілці – я подивився, що ти якийсь бунтар, і думаю, ну нащо мені бунтар? Але потім я побачив, що ти нормальний…».

Нажаль, зовсім недавно Євгена Івановича не стало. І фактично деякий час тернопільська організація перебувала в якійсь статиці.

Але його справа, надіюсь, матиме гарне продовження і новий голова ТОО НСПУ Олександр Смик, звичайно, з допомогою спілчан, зроблять все можливе для її відродження, омолодження та переформатування в професійний літературний виконавчий орган, коли тернопільську спілку будуть впізнавати з кращого боку інші представники регіонів, а головне, щоб ми зробили все для того, аби кожному письменнику вона могла допомогти у важливих ситуаціях.

 

Для чого я писав цей текст? Покаятися? Бути підлабузником для когось? Засудити щось? – Ні. Це просто моя історія знайомлення з НСПУ і надія на те, що спілку можна не лише врятувати, а відродити з попелу, аби вона була корисною і для письменників і для звичайних «поціновувачів слова», які змогли б ознайомитися з творчістю і своїх і не своїх. Бо поламати завжди простіше, а відбудувати важче, але спробувати неодмінно потрібно… спробувати відбодувати!