Головна суспільство Музей лемківської культури, поховання турецьких офіцерів та цілюще джерело є у Гутиську...

Музей лемківської культури, поховання турецьких офіцерів та цілюще джерело є у Гутиську на Бережанщині

735

Східні мудреці кажуть: аби по справжньому бути щасливим, потрібно щороку побувати у місці, де ніколи не був раніше. І для цього не потрібно їхати далеко. Село Гутисько Бережанського району. Лише три кілометри від траси і ви потрапляєте у затишне та мальовниче поселення українських лемків. Перші лемківські ватри, музей лемківської культури, різьбярі з діда-прадіда, поховання турецьких офіцерів часів Першої світової війни, цілюще джерело зі срібною водою.

Тут сонце лагідніше, повітря запашніше та вода солодша. А головне – люди. Щирі, привітні, гостинні. Тому наша розповідь найперше про них. Першими, хто зустрів нас у Гутиську, були дві доньки Мар'яна Михайлишина, який доглядає поховання турецьких офіцерів. Дівчата, посміхаючись, попросили кілька хвилин зачекати на тата, який прийде, про все розповість і обов'язково покаже сільський музей.

Поки чекали на батька, з'ясували, що в родині Галини та Мар'яна Михайлишиних семеро дітей. Старші вчаться у Бережанах, хтось – у початковій школі у рідному селі, хтось щодня долає кілька кілометрів до села Підвисоке, а наймолодша п'ятирічна Оксанка поки вдома. Як і обіцяли, за кілька хвилин прийшов тато – молодий усміхнений чоловік, перепросив, що змусив на себе чекати, та попрохав доньок принести гостям холодного березового соку.

Розповівши про історію поховань турецьких офіцерів у Гутиську, яке він доглядає, Мар'ян Михайлишин повів нас до сільського музею лемківської культури. Музей – це невелика хата, що її одна місцева родина, виїхавши за кордон, дозволила відповідно облаштувати. До 1945 року село Гутисько було польським. Нова влада за кілька днів повністю змінила його мешканців. І ось уже майже сімдесят років переселенці з Лемківщини називають Гутисько батьківщиною і згадують покинуті села в Польщі. Аби краще пам'ятати, люди створили музей. Самі зібрали експонати, самі облаштували, самі доглядають.

Пан Мар'ян розповідає, що на власність, на допомогу, на посаду директора музею ні в районі, ні в області поки ніхто не претендує. Злодіїв також тут не бояться. Каже, у селі таких немає. А от у необхідності музею селяни впевнені.

Мар'ян Михайлишин, мешканець с. Гутисько Бережанського району: "Вот перед вами книга. Приїздять люди з різних місць. Хочуть побачити побут лемків. Завели журнал. Тут є і американці, тут є канадійці, тут є поляки. Тут є з різних шкіл, університетів, інститутів. Різні люди".

Сьогодні у Гутиську зі 170 дворів залишилось 36. Але у тому, що село має майбутнє, люди переконані.

Мар'ян МИхайлишин, мешканець с. Гутисько Бережанського району: "Я думаю, що будуть. Люди в нас м'якосердні. Є забота за село. Є такі. Люди такі, тільки їм поручити і вони будуть заніматись. І молоді. Так. Тому що то їхнє рідне".

У тому, що Гутисько живе повноцінним життям сьогодні та має майбутнє, переконуєшся поспілкувавшись із Надією Троян – завідувачем Народного дому у селі. Жінка із захопленням розповідає про сільський фолькльорний колектив, про місцевий літературний театр та показує роботи учасників об'єднання різьбярів. Саме різьбою славились лемки, які приїхали сюди у середині минулого століття, та саме різьба сьогодні дає основний заробіток місцевим чоловікам. А ще пані Надія з гордістю розповість про перші лемківські ватри, які відбувались саме у її рідному селі.

У Гутиську вам обов'язково розкажуть про цілюще джерело, воду з якого називають срібною. І не дозволять поїхати, доки не скуштуєте цієї води. Смак справді надзвичайний. Поряд із джерелом – господа Степана Бурдаша. Чоловік розповідає, як молодим хлопцем поїхав до Києва, а через 50 років, залишивши усі надбання цивілізації дітям, повернувся додому. Навів лад у будинку, насадив сад та з громадою облаштував срібне джерело. Цілющою водою ділиться з радістю.

Степан Бурдаш, колишній киянин, тепер мешканець с. Гутисько Бережанського району: "Люди приїздять, хвалять, беруть і каністрами, і так возять собі. Чим більше народу знають, що тут гарна вода, люди тягнуться. І не шкода? Та всі хвалять. Турки приїзджали минулого тижня, цілий автобус. Багато машин. Понабирали, такі раді і мене тут знімали".

Ще одного цікавого чоловіка зустріли мандруючи селом. Журналіст Степан Гринчак потрапив у Гутисько 20 років тому. Зацікавився лікарськими травами. А їх тут понад дві сотні видів. Приїхав по трави, а залишився назавжди. Купив півхати, посадив садок та завів бджоли. Тепер чоловік у тернопільській квартирі на дев'ятому поверсі, яку називає готелем, буває лише на вихідні. І жодного разу про переїзд у Гутисько не пошкодував.

Степан Гринчак, тернополянин, який живе у с.Гутисько Бережанського району: "Спілкування з природою – найвище щастя для людини. Вищого не буває. Людина – частинка природи. Вона повинна в гармонії жити з природою".

Навіть кілька годин у Гутиську переконують, що мешканці цього села справді невід'ємна частина природи. У їх розумінні жити в гармонії – це любити природу, не шкодити їй, допомагати відроджуватись. А природа віддячує цим людям лагідним сонцем, чистим повітрям та найсмачнішою водою.

Коментарі

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here