Катола Василь, 21 рік, Тернопіль
Ти винен у цьому сам, ти повинен був цього не допустити.
Тепер не знаходиш собі місця, хоча ти знав, що так буде.
Але ж тоді про це зовсім не думав, тоді ніщо не могло тебе спинити,
та й навряд чи тоді керував своїм розумом і серцем, що рвалось з грудей.
Для цього було достатньо кількох поглядів та інтонацій,
але ж ти знав свої слабкі сторони і повинен був їх захищати,
оновити всі механізми опору, підсилити, здійснити ротацію…
Але ти склав зброю і дозволив їй легко себе завоювати.
А хіба можна було інакше, – кажеш, – я проти цього не маю сили,
її темносяйні очі, як зоряна ніч і ноти солодкі, як з медом чай –
вони просочуються в нерви, запилюють квіти, стікають по схилах
гірських річок, біля яких проростають азалія і молочай.
Хіба я міг не піддатись її тілесному аромату,
у якому стільки гірського вітру і травневого світанку,
що здається, ніби ти не у місті, а десь у Альпах чи у Карпатах,
п”янієш від того запаху, наповнюєш ним легені до останку.
Чи не розтанув би я від її теплосрібного сміху
як тануть сніги на дахах березневих, приречені?
А якби й не розтанув, то дах мій би точно поїхав,
залишивши діру у психічному забезпеченні.
Вона володіє тим, що я не можу назвати і без чого не можу жити.
Вона навряд чи погодиться віддати свою любов і прийняти мою.
Та мені не звикати, я все одно її буду розгадувати і любити,
і колись ми все ж будемо разом, якщо не у цьому світі,
то в раю.
