Наприкінці навчання на третьому курсі педагогічного універу всіх студентів влітку очікувало проходження педагогічної практики в літніх таборах відпочинку для дітей. Кожен під час практики мав можливість отримати почесне звання «Педагога-організатора», яке в народі досі звучить не інакше як «Вожатий», та зміну-дві, а то й все літо зі завжди усміхненим лицем, гарним настроєм та запальничкою всередині наповнювати відпочивальний процес для дітлахів: різноманітні концерти, таборові вогнища, змагання, розмальовані ватмани, загонові кричалки і те де.
Загалом, з дитинства я неоднозначно відносився до літніх таборів відпочинку. В Лановецькому районі найближчим і найдоступнішим таким закладом на літо в нас була «Лісова казка» в с. Борщівка. Там чудова природа: ліс, велике озеро, літні будиночки, ігрові майданчики. Хто ж їздив у літні табори, що знаходилися далі, про тих можна було говорити, що їм однозначно пощастило, особливо, якщо ці «лагєря» були ще й біля моря.
Та якось так склалося, що влітку мені завжди цікавіше було проводити час чи то з друзями в центрі, де живуть батьки, чи в бабусів-дідусів, чи то з сім’єю у якійсь подорожі на теж море чи в гори. Але у восьмому класі мама запропонувала поїхати у «Лісову казку», мовляв, багато твоїх друзів, однокласників туди їде, ти ще не був, то чому б і ні. Не те, щоб я чогось тоді боявся, звичайний табір, але все нове, умови і ситуації, в яких тобі досі не вдавалося бути, завжди трохи лякають. Ну, але я погодився і поїхав на другу зміну.
З того часу не так багато пригадується: пам’ятаю, мене, восьмикласника, поселили в будиночок, де мешкали на два-три роки старші хлопці, і я був одним з найменших і точно одним з небагатьох, хто приїхав туди вперше; були якісь конкурси, походи в ліс, коли була погода, ми ходили купатися на озеро (я не дуже тоді мів плавати – добре, я не вмів плавати взагалі, тому болькався на мілині, коли всі пірнали з дамби, поки наш вожатий не бачить), чотирьохразове харчування і, безумовно, вечірні дискотеки і мєдляки – власне, не танцював жодного разу, зате коли старші скидалися грошима на «розігрів» перед вечором і просили місцевих привезти відповідні напої і закуску, я теж («а що, ти не такий як всі?») скидався до загальної каси і в результаті на одному з вечорів спробував вперше горілку.
Багато мені, звісно, тоді не треба було. Тому після стандартних трьох по 50, води «Живчик» і чіпсів, я захмелілий пішов слухати мєдляки. Хітом того літа була пісня молдавського, якщо мені не зраджує пам’ять, гурту «O-zone» – Crede ma, яку крутили кожного вечора разів п’ять-шість впродовж зміни. Загалом, ось такі якісь незрозумілі були враження і додому я повернувся на чотири дні раніше, ніж потрібно було. Попросив батьків, щоб забрали.
Зовсім по-іншому сприймалася майбутня педагогічна практика, де я вже мав бути «по інший бік» у таборі. Загалом, можна були її, практику, «замутити», як робили багато студентів, тобто поїхати в якийсь не дуже престижний табір, попросити підписати практику, може перекантуватися там десь тиждень, щось допомогти (або заплатити – не знаю, так принаймні, говорили) та бути вільним все літо. Можна ще було з відчуттям виконаного обов’язку відбути першу зміну, 21 день, та також наступні дні літа займатися чим хочеш. І мова йшла, безумовно, не про «книжки, які потрібно прочитати за літо». У мене були трохи інші, підступніші плани.
Зимою 2011 року я вже був по вуха закоханий (і досі) в дівчину з Одеси, яка попередній рік мала педагогічну практику в одеській «Молодій гвардії» – одному з найбільших літніх таборів України (після «Артеку» в Криму – нажаль, тепер «Молода гвардія» залишилася таки найбільшою та найкращою без приставки «після»). Власне, з Лілею ми домовилися, що я роблю все, щоб пройти відбір (а бажаючих поїхати на практику в Одесу та ще й із заробітною платою було доволі) і на все літо їду працювати в «Молоду гвардію» – добре вчуся два тижні у травні на ШПО (Школі педагога-організатора), поводжу себе виховано з дирекцією перші дві зміни, а на третю-четверту, вона приїде після сесії у своєму університеті і ми будемо просити директорку, щоб на загоні працювати разом (за правилами на загоні працювали два або три П.О., і якщо три, то кожен третій день для когось був вихідним).
Ну, що сказати, в принципі все майже вдалося – нас таки поставили до найменших дітей на четверту зміну. Чому «майже», бо я більш-менш навчився бути «вожатим», мене любили (ну принаймні так казали) діти за екскурсії Одесою, азарт і за те, що я придумував різноманітні загонові кричалки, але окрім того мене і ще двох хлопців з Франківська не дуже «сприйняла» дирекція і назвала «негативними лідерами» педагогічного колективу, через що мало не вигнали після другої зміни. Та це окрема історія. Це був чудовий час. І в принцип цей не надто зрозумілий текст можна було закінчувати і ставити крапку, але…
Усі чотири зміни, загони, в яких я був педагогом-організатором, я пам’ятаю досі. Ці гострі, заворожені очі кожної дитини, ця невеличка юрба з тридцяти чоловік, які за тиждень стають справжньою командою і цей розпач, коли закінчується зміна, а прощатися вже ніхто не хоче і їхати додому також. В нас щодня була різноманітна програма. Справжнім «вожатим» можна себе відчути лише тоді, коли ти сам поринаєш в дитинство та з непідробним ентузіазмом береш участь у цьому процесі. І спиш в кращому разі 6-7 год. на добу, а інколи 4, але завжди маєш вигляд усміхненого, життєрадісного енерджайзера.
Це було найцікавіше, найзапам’ятовуваніше та найяскравіше літо. Але найбільше мені, звичайно, запам’яталася перша зміна, власне тому що вона перша. Це початок червня, інколи дні ще не дозволяють купатися в морі через низьку температуру, не такий масовий та ажіотажний період для приїзду дітей зі забезпечених сімей. І тому, що в моєму (як і в інших) загоні першої зміни було найбільше «соціальників» – дітей з малозабезпечених сімей та інтернатів, дитячих будинків.
В принципі ці діти були різні, як і в будь-якій групі, але на щастя для мене, я не мав випадку, як в іншому загоні, коли чотирнадцятирічний хлопець втік з табору та тиждень жив на одеському базарі, працюючи вантажником, доки його врешті знайшла міліція.
Пам’ятаю, той ранок, коли ми з іншими хлопцями-педагогами-організаторами зустрічали дітей з потягів на одеському залізничному вокзалі. Мені тоді ще запам’яталася група з дев’яти хлопців: практично кожен в однаковому одягу, з однаковими сумками та іграшками (в кожного у руках була дерев’яна сопілка). Не дивно, що семеро з них потрапили до мого загону. Діти у нашому загоні були різного соціального становища, за кілька днів усі потоваришували і були окрилені, а ми разом з ними брати участь у різноманітних заходах, які «вожаті» для них готували після відбою з танцями, піснями, змаганнями, концертами, виступами і т.д. «Мої» ж семеро хлопців, яких я зустрічав, завжди трималися разом і довгий час не радо ішли на контакт. Перше, що наш загін найкраще тоді об’єднало, це були спортивні змагання, в яких, хоч наш загін і не переміг, але нас це дуже згуртувало.
Кожної зміни серед усієї програми, одного дня в нас було запланована екскурсія Одесою, яку проводили педагоги-організатори кожен для свого загону. Пам’ятаю, після проведення екскурсії, в нас ще залишився час і діти просили відвести їх до магазинів чи торгових палаток, щоб кожен міг купити собі морозиво чи інше щось солодке.
Саша, один з «моїх семи», зупинився біля палатки з сувенірами і довго там все роздивлявся, врешті нічого не купивши. Мені навіть тоді стало їх трохи шкода, бо вони практично не мали з собою кишенькових грошей. А вкінці зміни, коли Саша знав, що наступного дня поїде, він кожному вожатому у таборі(а їх було 21) подарував по сувенірному магнітику на холодильник, де був зображений пам’ятник Лаокону – один з найстаріших пам’ятників в Одесі, що знаходиться біля історичного музею. Ми не запитували в Саші де він їх стільки взяв, хоча звісно догадувалися.
За двадцять один день довелося від кожного з них чути особисту окрему історію: когось підкинули до дитячого будинку, в когось у батьків забрали права на дитину через неналежне ведення життя та догляд за дітьми, хтось ніколи і не знав ні своїх родичів, але знав закони виживання на вулиці, дехто вже з того ж таки дитячого будинку встиг втекти і повернутися три рази. Діма серед них усіх був найбільш чутливим і водночас замкнутим – його батьки привели до дитячого будинку, сказавши, що це літній табір, і залишили, що вже 7 років він їх не бачив – про це він мені розповів, коли я його застукав з цигаркою біля туалету – видно було, що він як не дивно, не курив і не вмів курити, тримаючи в тремтячих руках щойно запалалу одну «Приму» без фільтра і сірники.
Діма
Дитячий табір. На першу зміну практично усі «соціальники» –
тобто діти, яким в більшості оплачує відпочинок держава,
відправляючи на початку червня, коли ще погода не літня,
коли ситуація, наче синонім до того як їх називали.
Казали: «добре, що сюди і зараз, а не на початку квітня,
тут хоча б є де побігати і нормальна їдальня».
Малі. Та які вже малі – типу підлітки,
в кожного з них більше спогадів ніж в якогось дорослого
тих, якими не хвалишся у компанії, не розказуєш родичам,
якщо вони є, ці родичі, і від тебе не до кінця відмовились.
Багато з них побувало в міліцейському відділку,
і знають, як там треба поводитись.
Семеро з них у загоні були футболістами,
приїхавши запитали чи будуть змагання,
що їх не цікавлять розваги і загоряння на пляжах,
стінгазети, вогнища і пісні під гітару до рання –
очі у них залишалися понурими й злісними,
коли доїдали на підвечірок булку, запиваючи ряжанкою.
Вони грали один проти одного – табір на табір. Фінал.
Вигравши попередню гру 3:2. Так як і кожен хотів.
Знали, зараз останній крок – перемога виднілась здаля,
Але атака за атакою. Суперники виставили сильніший склад,
і старших за віком пацанів,
і Діма пропустив під штангу такий непотрібний м’яч.
Вони без настрою пішли зі стадіону у табір, до своїх кімнат.
І тільки Дімон залишився стояти біля воріт.
Я підійшов промовив, все буде добре, молодці і ти теж…
«Нічого, Санич, гра була – будуть інші, я пізнав і більших втрат,
Зміна закінчується, а я завжди боюсь того, що наприкінці.
Тому, не буде все добре, ти мене не на**еш.
Батьки говорили так само, коли привели туди,
мовляв, побудеш до осені це літо відпочинеш –
пограєшся, а ми потім заберемо тебе,
все минеться швидко, кожен день як година…
І так вже сім років я шукаю їхні сліди,
і навіть не знаю, якщо не я, то чи мене хтось знайде».
Якого вони були тоді віку, по скільки років?
Можливо, по дванадцять чи старші на кілька.
Які шляхи привели їх туди і які провини,
що їх об’єднувало, окрім звичних турбот і уроків,
однакового одягу, крадених цигарок без фільтра?
– У них був спільний дитячий будинок.
