“Хочу попросити нашу владу нехай вони роблять все можливе щоб забрати всіх цих з полону хлопців, які там залишилися, дякуючи їм, які вже навчені воювати і вміють робити свою роботу, досконало, ми виграємо цю війну”, – каже Хан.
Про те, що ми виграємо цю війну Хан не сумнівається, і робить все для цього. Після довготривалого лікування травмованої ноги, він повернувся до оборони рідних кордонів, і зараз продовжує воювати на Донеччині. Сюди часто із допомогою приїжджають волонтери. Цього разу для Хана та його побратимів привезли медикаменти, взуття, маскувальні сітки та навіть холодильник. Після знайомства ми відправилися з Ханом у дорогу селами, які регулярно піддаються атакам російських військ. Як тільки сідаємо в авто – Хан проводить короткий інструктаж дій у разі небезпеки.
Далі ми в’їжджаємо у село на Донеччині, яке регулярно обстрілюють росіяни.
“Поселення майже розбите, ось з правого боку маєш заправку розбиту, п’ятиповерхівку розбивають постійно, а зараз ми під’їжджаємо до перехрестя, яке постійно під обстрілами противника”, – розповідає військовий.
Місцевих, запевняє Хан тут вже тривалий час немає, занадто небезпечно. У цей населений пункт прилітають снаряди кожного дня.
Під час такої мандрівки селами Донеччини, Хан розповідає про період з життя, який він запам’ятає назавжди. Російський полон. Два слова, які викликають одні із найогидніших асоціацій.
Військовослужбовець розповідає, на кожному допиті їх били і це відбувалося кожного дня. Їжу у російській неволі давали три рази. Щоправда, у незвичні години. Сніданок о 12 дня, обід – о 9 вечора, а вечеря – о 3 ночі.
На місцевих дорогах бачимо спалену техніку та лісосмуги, а на дорозі в асфальті помічаємо залишки снаряду. Повертаючись назад чутно вибухи, після яких у небо підіймаються стовпи диму, Хан каже, приліт стався у двох кілометрах від нас. Однак поїздка моя завершиться вже за кілька днів, а військовий на прізвисько “Хан” залишиться боронити нашу незалежність.
