100 років минає сьогодні від дня народження полковника Української Повстанської Армії, командира третьої військової округи «Лисоня» Омеляна Польового. З цієї нагоди у Тернополі провели пам'ятні заходи – панахиду на Микулинецькому цвинтарі, де він похований, та зустріч у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї.
Відтоді, як народився Омелян Польовий, минула вже сотня років. А от відколи помер – лише 14. Так думають ті, хто знали його як військового командира, товариша чи рідну людину. Ветеран Української Повстанської Армії Іван Джоджик бачив Омеляна Польового лише раз, коли був 18-річним юнаком. Під час бою під селом Горинка на Кременеччині його з товаришем відправили до командира Польвого за дозволом відвоювати табір зі спорядженням та зброєю.
Іван Джоджик, ветеран УПА: "Він сидів в хаті разом з помічником, щось писали, олівці в руках, вони ж командири. Докладаємо йому. А він думав, думав і каже: "Я не приказую". Він знав, що там з танками боротьба повинна йти… Йти на танки – це означало втрачати людей. Він може не вивчив обстановки і тому думав, хай Овоч вже на місцях вирішує, як. – Тобто він був мудрим керівником? – Був мудрим, я рахую так".
Про бойові подвиги командира УПА Омеляна Польового сьогодні дізнаємось зі сторінок історії. Про його буденне життя на старості розповаідають очевидці. Пані Ольга познайомилась з чоловіком у 90-х роках, за кілька років до його смерті. Каже, часто приходила в гості, допомагала, як могла.
Ольга Жулковська, голова ТОО "Ліга українських жінок Тернопільщини": "Він жив дуже скромно. Дуже бідно. Видно було по його кімнаті. Там нічого не було, крім потрібних таких речей, як ліжко, крісло, стіл. Більше нічого не було. З продуктами в нього також було дуже тяжко".
Попри це Омелян Польовий ніколи ні на що не скаржився. І ні про що не шкодував. Не йшов на компроміси, замість "не можу" – знав лише "треба". Ніколи не пишався військовими здобутками і перемогами, тому про них розповідав мало, пригадує його дочка. Як і про 25-річне ув'язнення. За нього говорили товариші. За понад два десятиліття в тюремних умовах Омелян Польовий не втратив людської гідності, був стриманим, скромно тримався позаду. От тільки урядові структури ні на мить не спускали з нього очей навіть на волі.
Зоряна Недошитко, дочка Омеляна Польового: "Ми разом йшли і завжди за нами був супровід. Завжди. Сіли ми в парку на лавочку – напроти нас зразу представник КДБ".
Коли засудили батька пані Зоряні було лише три місяці. Проте усе своє життя Омелян Польовий, каже жінка, присвятив не сім'ї.
Зоряна Недошикто, дочка Омеляна Польового: "25 років мені було, як тато прийшов з тюрми. Він відсидів від дзвінка до здзвінка. І він взагалі був дуже чесний, порядний і дуже скромний. Надзвичайно скромний. Він для себе няких почестей не хотів. В нього тільки була Україна. І дружини майже не бачив і мене 25 років не бачив. Він все положив ради України".
