Вони потребують не лише підручників і вчителів, а й освітніх закладів, в яких могли б навчатися. Сьогодні у Тернополі немає жодного спеціалізованого центру чи школи, які могли б надавати освіту незрячим діткам молодшого шкільного віку. А найближчими містами, куди можна віддати школяра 1-4 класу на навчання, є Харків та Львів. Проте відпустити дитину в такому віці так далеко наважиться не кожен. Марічка Галайда, незряча дівчинка, навчається уже 4-й рік в Тернопільській школі №16. Вона вивчає всі предмети на рівні з однокласниками, знаходиться у колі друзів та однолітків, проте підручників, за якими дівчинка могла б вчитись, не вистачає.
– Сказали, що нам тільки на Львів або Харків. Ми не хотіли. В Березовиці школа є, але тільки з 5 класу. І вчителька наша перша, вчителька, согласилася взяти на себе. Але то що нам з Березовиці дали алфавіт, дали грифер, доску, і з того ми починали. Починали вчити букви, починали склади, ну тяжко читати, але потрошки читаємо. Усно ніби дуже добре відповідає, запам’ятовує, – розповідає мати незрячої дівчинки Леся Галайда.
– В 1-2 класі в нас підручників не було зовсім, ми з мамою самі від руки писали так, як в післявоєнні роки. Ідемо з нею по Брайлю, шрифтом Брайля. Я не тифлопедагог, спеціальної освіти я не мала, але вони живуть біля нас, і мама так попросила, щоб в нашу школу дитину віддали, бо пропонували їй до Львова, таких діток навчають в початкових класах тільки в Львові, але дитина сама себе не може обійти і мама пошкодувала і віддала у звичайну школу. Навчаємось ми з нею індивідуально, індивідуальна форма навчання, але дитина до школи приходить просто, і мама так пропонувала і ми самі вирішили, щоб вона була в колективі. І для класу трошки краще, діти стають добріші, вони привикають, що вони мають опікуватися нею, допомагати їй, вчаться любити інших. І дитина в колективі, – розповідає вчитель Тернопільської ЗОШ №16, навчає незрячу дівчинку Мирослава Киналь.
Про проблеми здобуття освіти незрячими дітьми на науково-практичному семінарі розповів і швецький викладач академії “Свефі” Яткола Матті. На його думку найбільші проблеми для незрячих – це доступність навчальних матеріалів та проблема мобільності та орієнтації в просторі. Проте, якщо у Швеції інколи не встигають обновляти підручники, то в нас їх взагалі немає.
– Ще 35 років тому в країнах Скандинавії спеціалізовані школи для незрячих були перетворені в ресурсні центри. Ми туди приїжджали приблизно на два тижні, щоб оволодіти методикою ходіння з білою тростиною і технікою читання по Брайлю. А потім ми вже займалися в звичайних школах. Нас навчали звичайні вчителі. Відповідно ми були забезпечені всією літературою. Технології на сьогоднішній день і навіть 40 років тому дозволяли навчатися в звичайній школі на рівних умовах з іншими дітьми. Головне, щоб держава встигала виготовляти потрібну для навчання літературу, – каже викладач академії “Свефі” (Швеція) Яткола Матті.
Також на семінарі говорили про виготовлення літератури в спеціальному форматі “Daisy”, створення мультиплікації для глядачів, які не бачать, та демонстрували цікаві відео та тренінги. Окрім цього керівник “Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами” “Львівської політехніки” Оксана Потимко, закликала усіх до озвучки літератури та підручників для незрячих. Кожен, у кого є мікрофон та комп’ютер, може долучитися до цієї справи, і допомогти людям, які не бачать, хоча б прослухати книгу.
