додому Новини Історія одного захисника: «Я втратив ногу, але не втратив віри в себе...

Історія одного захисника: «Я втратив ногу, але не втратив віри в себе та краще майбутнє для країни»

433

Це історія одного захисника-ветерана Олександра Сеньовського, який втратив ногу на російсько-українській війні.

-Олександре, як ви потрапили на війну?

 Я пішов добровольцем. Скажете, що дурний, але ні. Мене так виховували. Я народився у сім’ї військового, все життя ми багато переїжджали, ніколи не заземлялися в одному місці надовго. Коли я питав тата, чому ми не можемо зупинитися, хоч десь, то він відповідав: «Захищати Україну потрібно так, наскільки сильно ти любиш свою матір. Я її так і люблю». Закарбувались в пам’яті ці слова і ними керуюсь в житті. Коли почалась мобілізація на війну, одразу пішов у військкомат, подав документи та почав збиратися.

  • Як сприйняла ваша дружина, що добровільно йдете на війну?

Вона сказала, що пишається мною. Звісно ж, спершу почала відмовляти, але розуміла, що мою позицію не сколихнути.

  • Розкажіть, куди вас відправили?

 Я служив у 128 бригаді, я і ще такі «мрійники» відправилися у Мирну Долину. Назва гарна, мирна… А потім 4 місяці в Троїцькому – Луганська область, Попаснянський район. Там і закінчилась моя «військова кар’єра».

  • Ви втратили ногу та отримали значні поранення від уламків. Як це сталося очікувано чи зненацька?

 Не те щоб не очікував, адже ми всі завжди були напоготові, але тут якось зненацька. Пам’ятаю цей день, як сьогодні. 6 лютого 2015 року близько 12 години. В одного з наших день народження. Настрій святковий, святковий торт. І якраз моя черга заступати на зміну. Я пішов на опорний пункт стежити за переміщеннями військової техніки. Тоді й почався артилерійський обстріл. Нічого такого, обстріл як кожного дня, кажу так, бо вже справді звикли до щоденних снарядів. Я тоді був в окопі і один з тих снарядів впав в окоп і розірвався. Частина уламків потрапили в мене. Праву ногу відірвало відразу: вона була до коліна потрощена, права рука майже так само. Щока пробита наскрізь, от обличчя було дійсно в жахливому стані. Боявся, щоб дружина мене не розлюбила (жартує).

  • Ви не те, що мрійник, як себе називаєте, а неабиякий оптиміст.

 Так. Жити легше з таким настроєм. Це правда.

  • Чи промайнули спогади перед очима в той момент?

 Світлі спогади промайнули й одразу згасли. Я трохи полежав в окопі, а потім побачили та мене повезли до лікарні в Артемівськ, там вже втратив свідомість. Спочатку ампутували ногу, її вже було не врятувати, а потім перевели у реанімацію в Дніпропетровськ, прооперували зі штучною вентиляцією легенів.

  • Не спадало на думку, чому саме вам прилетіло? Не було такого відчуття, а от якби пізніше або швидше заступили на чергу, то можливо б так і не сталось?

 Обідно було. Дуже багато людей вірять в от таке безсмертя, що от в мене теж не попадуть. Але нікого ні в чому не звинувачую, значить так мало статись. Доля випадку, але досадно було. Бо треба вже їхати додому, але ще було багато незавершених справ.

  • Якби можна було повернутися в той день, коли йшли воювати – змінили б рішення?

Ні, звичайно ні. Кажу, це мій обов’язок перед мамою-Україною. Я вірю, що цей мій внесок не був марним.

  • Як ви зараз? Чи не втратили жаги до життя?

Маю «кусок заліза», яке стало моїм рятівником. Я заново починав ходити, заново вчився, як мале дитя, було важко, але я не здавався. Полюбляв грати футбол і роблю це зараз, навіть їжджу на велосипеді. Повернувся цілком до нормального життя. Але є але. Часто згадую своїх побратимів, з’являється дике бажання їм допомогти. Та й взагалі сумую за ними, за тих пів року ми стали справжньою сім’єю і той період я ніколи не забуду. Мені подобалось спати по чотири години в день, займатись адміністративною роботою, бігати, щось робити. Мені подобався такий графік і це постійне вливання адреналіну.

  • Вже післязавтра Україна вшановуватиме своїх оборонців та згадуватиме загиблих унаслідок російської агресії на Донбасі. Для вас цей день – свято?(це інтерв’ю готувалось до 14 жовтня, тому було ще таке тематичне запитання)

 Щороку сподіваюсь, що цей день матиме глибокий зміст, але поки його немає. Це свято перетворюють на 23 лютого, навіть якби так, то не тільки хлопців треба вітати. Я знаю дуже багатьох дівчат, які воювали і які з ампутаціями, з пораненнями, які також заслуговують повністю на це свято. Варто згадувати світлу пам’ять про тих, хто загинув і молитися за тих, хто воює й далі. Я вірю, що ми переможемо. Що колись я прокинусь і буду жити в вільній Україні. Я втратив ногу, але не втратив віри в себе та краще майбутнє для країни.

Яна Шайнюк, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка