73 роки минає цьогоріч з часу, як перед приходом німецьких окупантів більшовики замордували тисячі наших краян у казематах Тернопільської тюрми. Останки українських патріотів нині покояться у братській могилі на Микулинецькому кладовищі. Щороку, на початку липня, там проводять мітинг-реквієм і служать панахиду за невинноубієнними. Відзначили пам'ять жертв сталінських репресій і цьогоріч.
Про те, що тут похований 19-річний Петро, його родичі дізнались тільки після здобуття Україною незалежності. Пані Марія, про свого дядька знає з розповідей мами, адже загинув він ще в 1939-му.
– Старшого брата, його Михайло звати, його хотіли забрати. Він вже був жонатий, була сім'я, а хотіли забрати, бо вивозили в Сибір в той час. А цей був молодший, 19 років. І старший заховався, і помилково попав оцей Петро, – розповідає племінниця закатованого Петра Дмитраша пані Марія.
Він поліг, як і тисячі українців, за свою любов до рідного народу, від рук тих, хто мав би визволити їх з польської неволі і об'єднати в єдину Українську державу. Натомість, використавши архіви з інформацією про організації, громадські рухи і національно свідомих людей, радянська влада почала масові арешти. Били своїх, щоб чужі боялись. Під удар попала навіть комуністична партія Західної України, яка вірою і правдою служила Москві, розповідають історики.
– Більшовики, компартія, совіти зробили все, щоб ми плакали, і плакали дуже чорно. Коли вони прийшли сюди, наші люди наївні, рільники… Зустрічали з хлібом-сіллю, з нашими синьо-жовтими прапорами, з квітами. І раптом через пару днів почалася зачистка, – говорить голова Тернопільського обласного товариства "Меморіал" ім. Василя Стуса Богдан Хаварівський.
За 20 місяців перебування радянської влади, по всій Галичині арештовано 60 тисяч інтелігентів. Це студенти, священики, люди з вищою освітою. Було виселено більше мільйона людей. Лють більшовиків арештами і виселеннями не обмежилась. По собі вони лишили біль і сльози. І тисячі жорстоко закатованих. Їх тіла насипом лежали і в тернопільській в'язниці, яка тоді знаходилась підвалах на вулиці Сагайдачного.
– Торкнулося всіх. По селах почали їздити вози, на яких трупів шукали по китиці, родинці, зубу, взуттю, білизні. Але в кожній хаті, не було села на Тернопільщині, щоб не було там болю, жалю і оплакування, – каже Богдан Хаварівський.
– Мама моя приїжджала, тобто сестра його, вона на 2 роки старша була, приїжджала сюди, щоб впізнати, але настільки вони були знівечені, що важко було впізнати, єдине, що по одягу, – пригадує пані Марія.
Останки українських патріотів нині покояться у братській могилі на Микулинецькому кладовищі. Щороку, з 1989-го, тут, проводять мітинг-реквієм та панахиду за невинноубієнними жертвами сталінського режиму. Історія повторюється, кажуть сучасники, і визнають, нічого нас не вчить, адже і тоді, і тепер, причиною страждань стає "старший брат". Для нас же біда не може бути чужою. Особливо, коли вона стосується нашого народу.
