Надія – офіцерка тернопільського підрозділу Національної гвардії, капітан, пресофіцерка 2 Галицької бригади. Її позивний Меркель, і він із нею з часів курсу молодого бійця, даний командиром відділення – з відсилкою на прізвище та натяком на рішучість. Цей позивний не лунає щодня, але він є на рюкзаку, в душі – і в історії, яку вона пише щодня.
Ще не знаючи, ким стане, Надія у 2017 році почала пробувати себе в журналістиці, в тернопільському інформаційному агентстві «Терен». Це був час пошуку. І це був уже час болю. У 2015 році, в ніч на 1 лютого, вона втратила свого нареченого Назара Кулинця. Вони познайомились на Майдані. Їхнє кохання тривало менше року, але змінило все.
Назар служив у 6-му мотопіхотному батальйоні «Збруч» і загинув, рятуючи побратимів під час пожежі. Вона довго не хотіла визнавати, що пішла у військо саме через нього. Але зараз каже чесно:
«Я продовжую його справу. Можливо, він не хотів би, щоб я була у війську. Але я знаю – він би мною пишався».
З 2018 року Надія почала мріяти про форму. Прийти у Нацгвардію виявилось непросто – три роки спроб, документи, відмови, лікування, очікування. У лютому 2021-го вона нарешті стала до строю і пройшла шлях від солдата до пресофіцера.
Її головне завдання – розповідати про тих, хто виконує бойові завдання, хто боронить країну, кого вже немає серед нас. Фотографувати, писати, знімати, говорити від імені тих, хто не говорить про свої подвиги. Бути мостом між фронтом і тилом.
Її день – це пошук історій, монтаж, фото, відео, комунікація з медіа, з побратимами, з командирами. Це не про «я просто хочу фотографувати». Це про те, що інформаційна зброя – такаж потужна, як і зброя в руках.
Вона бачила все – недовіру, втому, байдужість, біль. Але ніколи не перестає дякувати тим, хто ділиться історіями. І вірить, що все це не дарма:
«Я вже втрачала. І не хочу більше смертей. Я мрію про мир, про нашу перемогу. Про те, щоб ми могли просто працювати без тривог і втрат».
Її історія – про силу, яка виростає з болю. Про доброту, яка не є слабкістю.
