Вік коханню не завада. І мешканці Тернопільщини вкотре це доводять. Наприклад, у Копичинецькому геріатричному будинку відсвяткували два весілля. Наступний сюжет про пари, яка познайомились у притулку і життя одне без одного вже не уявляють.
Євстахія Владиславівна та Іван Євгенович побралися сім років тому. Цього року жінка святкуватиме вісімдесятиріччя, її чоловіку – шістдесят вісім. Пані Євстахія в'яже та вишиває, а ще знає сотні українських пісень.
Від співу дружини Іван Євгенович не може стримати сльози. Вже сім років Євстахія Євгенівна для нього і очі, і вуха, адже чоловік не бачить і погано чує. Та попри недуги став для дружини-інваліда чи не єдиною підтримкою та опорою.
Іван Євгенович, мешканець Копичинецького геріатричного будинку: "Я працював завідуючим загальним відділом в райвиконкомі 7 років. Потім 19 років заступником начальника районного відділу соціального забезпечення. Ну і так зустрічалися по роботі, по всяких таких питаннях, а потім сталося так, що доля закинула мене сюда"
Євстахія Владиславівна, мешканка Копичинецького геріатричного будинку: "Так написано мабуть на роду, бо як, я сільська жінка, була каліка, він працівник, він мав школи, був вчений, але значить це так мало бути. Так нас доля звела".
А ще у Копичинецькому геріатричному будинку доля звела Ларису та Володимира. Вони одружилися минулого року. Їй – 52, йому – 64. Півроку тому чоловік пережив інсульт, зараз йому важко ходити, дружина у цьому допомагає, тому завжди поряд. Галина Бейзор, яка керує геріатричним будинком з часу його відкриття, розповідає – персонал закладу намагається зробити все, щоб старенькі почувалися тут, як вдома.
Галина Бейзор, завідувач Копичинецького геріатричного будинку: "Маємо різні долі, різні людські сім'ї, ми маємо 2 сім'ї на даний час, які є сім'ями, які в нас подружилися в даному будинку і зараз вони проживають в нас".
У кожного мешканця геріатричного будинку своя життєва історія. Вони чим можуть допомагають один одному, і запевняють: не доживають свого віку, а повноцінно живуть.
