З кожним роком в Україні зростає кількість людей, які належать до маломобільних груп населення. Для них – доступність міського простору не про комфорт, а про щоденну необхідність. Це не лише люди з інвалідністю, а й батьки з дитячими візками, вагітні жінки, люди з тимчасовими фізичними порушеннями, або особи старшого віку.
До цього переліку через повномасштабне вторгнення додаються все нові історії. Володимир Ніколайчук — ветеран, який під час бойових дій втратив обидві ноги. Після лікування й реабілітації зіткнувся з ще одним викликом – пересування містом на кріслі колісному.
“Дивлячись на навколишнє середовище, на ці бардюри, ці пандуси, загалом їх немає біля аптек, біля великих магазинів, їх немає. За три роки війни ми, інваліди, потребуємо цього. В кого є якісь батьки, якась допомога, тому краще, може хтось ззаду допомогти. Я їду з дружиною. Дружина в мене маленька, худенька, не може мене під бордюр випхати,” – розповідає Володимир.
У таких ситуаціях виручають небайдужі перехожі. Та Володимир мріє не про милосердя, а про те, щоб у місті не доводилось просити допомоги. Бо головне — мати змогу пересуватися самостійно. Щоби таких бар’єрів ставало дедалі менше, у Тернополі розробили п’ять маршрутів безбар’єрності. Один із них зараз активно облаштовують у центральній частині — від ЦНАПу до Кооперативного коледжу на вулиці Руській. Ідеться не лише про оновлення тротуару, а й про пониження бордюрів та встановлення тактильної плитки.