Головна конкурс віршиків Світлана Крисенко, *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

Світлана Крисенко, *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

Світлана Крисенко

Можна було б жалітись на твій надважкий характер,
Чи на такі короткі безглузді побачення,
Навіть на Дальньому й Нашому Сході теракти
І на твої непотрібні терпкі пробачення.

Ти надто зайнятий власною цінною волею,
Десь між своїх світів напівп’яний блукаєш.
Б’єш своїх монстрів дитячою хибною зброєю
Врешті здаєшся. Кого ти там ще ховаєш?

Якось занадто, мій хлопчику, був ти солодким.
Дуже вже гарні слова, та на вітер всі.
Твоє “завжди” опинилось таким коротким.
Виставу закінчено. “Решту” візьміть на касі.

Вона буде гарною, милою, чемною.
Обов’язково подобатиметься твоїм батькам.
Мовчазною і неодмінно розумною,
Мудрою не по рокам.

Якщо ти будеш з нею щасливим,
(А ти будеш)
Даси їй все, що вона хотіла,
В руках носитимеш ніжно, чутливо,
Я знатиму, скільки вона задля цього крехтіла.

І коли ти заб’єш на її істерики і свої принципи,
Привчиш , щоб вона тебе “в міру” кохала,
Закидаєш камінням свої шляхи і відступи,
Я знаю, як вона для цього відпахала.

Я допила й побила всі з тобою келихи.
Чому ти не сказав тієї осені:
“Мала, як хочеш в животі метеликів,
Спочатку треба нажуватись гусені.”?

© Світлана Крисенко

***

А ти вже геть не на першому місці, знаєш?
Тебе витіснили зовсім чужі непотрібні люди.
Хоча, я і досі переживаю чи вчасно ти засинаєш.
Хоча, я і досі… Злюсь на думки-іуди.

Мені вже геть не має боліти твоє похмілля,
Й не має пекти твоя вранішня кава з димом.
Ти-моє найнестерпніше божевілля,
Що раніше було моїм найсолодшим дивом.

Я би мала забути твої надприємні дотики,
І вже не хвилюватись за досить часті відрядження.
Замість цього пускаю по нервам дротики
І покірно чекаю своєї доби Відродження.

Мені варто було зневажити твої рими,
І слова, від яких і досі, згадавши, хмілію.
І зпаскудити брудом всі твої сніжні зими.
Може й варто. Та вибач. Я щось не вмію.

***

А холод заповзає за комір, у волосся, в мозок.
Очі вологі, мов фари осінніх маршруток
Зарази мене своїм бісовим клятим склерозом.
Я, мабуть, твій найбільш безкорисний швидкий здобуток.

Вічність-то, насправді, така маячня
Суне в руки таблетки: сині, червоні.
І босоніж живим по полю. А там-стерня.
Знаєш, тут не так вже й сумно, в моїм Вавілоні.

Цього разу осінь така нестерпна:
Безкінечні простуди, ти, війна.
Скоро кінчить зі мною. Спитає “Ну, хто наступний?”
Потребую тебе. А повсюду “Тебе нема”

***

Залікуй мене ніжно в своїм безголоссі,
Заплети мені коси своїм божевіллям,
Замалюй аквареллю всі згадки про осінь,
В якій я напивалась тобою з похмілля.

Замети мене, прОшу, своїми снігами.
Бо ти ж маєш їх вдосталь для мене, я певна.
Вони тануть і тонуть в мені ночами
Припини їх хоч трохи. Я майже повна.

Мені страшно, коли навкруги лиш одна вода,
Я боюся тих аварійних великих суден.
Мов босоніж по щойно скошеному хода.
І ти знову без права на захист мене судиш.

Ти звихнув мене димом своєї осені,
Заразив мене чудом, своїми зимами
Ми б зім’яти могли іще безліч простиней,
Та я все затопила своїми зливами.

***

Хіба ж люблять таких, із надто блідою шкірою?
Чи цілують червоні, мов маки, холодні вуста?
Задля сміху зростив мені крила своєю вірою
Й вирвав їх, коли ледь крізь живе пророста.

Хіба ж пестять русяве до пліч неслухняне волосся?
Чи тримають холодні, мов лід, у своїх?
Я щоночі вслухалась в твоє безголосся
Забрести б десь в стрімку. Але, кажуть, гріх.

Чи кохають таких, із надто сумними очима?
А як глянуть на спину, злякаються рваних шрамів?
Ти тримав на даху двадцять першого і не втримав.
Я в собі возведу в твою честь сотні тисяч храмів.

А таких не кохають. Із надто блідою шкірою.
Не тримають холодних, мов лід, у своїх.
А таким лиш шрамують спини хибною вірою
Забрести б десь в стрімку. Але, кажуть, великий гріх.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here