Оля Бітківська, сестра воїна ЗСУ, поділилася історією про те, як її брат та його товариші по зброї знайшли котика. Тваринку назвали Степаном. Він став воїнам добрим другом, а вони дбають про нього попри всі труднощі, які відчувають самі.
Після поневірянь під Авдіївкою, котик потрапив до воїнів, які охоче його прийняли в умовно свій дім. Вони назвали його Степаном. І от тоді він зажив – м’ясце, ковбаска, теплий спальник і всі привілеї, що самі мали, тим і з ним ділилися.
“Якось взимку пишу до брата повідомлення, аби дізнатися чим він займається, знаю, що був втомлений після виїзду, та у відповідь прочитала “кота помили” і прикріпив світлину, де біля буржуйки гріється кіт, закутаний в його ж особистий рушник. Хлопці між собою жартували, що Степана після цього навіть торкатися заборонено, щоб не забруднити, бо він чистіший, ніж вони.” – написала пані Оля.
Та влітку трапилась з Степаном біда – ледь присунув лапи додому, очевидно, десь травмувався. Втомлені та виснажені, тільки-но з позицій, хлопці схопили кота і повезли в місто до ветеринарної клініки, хоч їхати далеченько.
“Старших років дядько, він же ветлікар, взявся оглядати пухнастого хворого, який за життя тримався з останніх сил. Далі наркоз, операція, Степан залишається в клініці до наступного дня. Тим часом оті мужні і незламні воїни бігають в пошуках переноски для котів, купують новісіньку та сплачують рахунок за лікування. Питаю, хто ж платив, бо сума геть немала, а у відповідь: “Всі, хто знає Степана”. – додала пані Оля.
В дома Степана бавили ,як малу дитину-змінювали післяопераційний підгузок, самі кололи уколи, наглядали, щоб катетер не забився і навіть м’ясо подрібнювали, щоб йому було легше жувати. Кота возили на всі планові огляди і догоджали,як могли.
