Напівдетективну історію встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку цих вихідних пригадували у Настасові Тернопільського району. Вперше монумент там постав ще у 69-му, нелегально, адже тодішня влада не визнавала Кобзаря. Погруддя хотіли знести, на ініціаторів встановлення могло чекати серйозне покарання. Та все обійшлось. А от пам’ятник, збудований із неміцних матеріалів, потребував реконструкції. Тепер відновити його допомогли меценати.
Для мешканців Настасова, що на Тернопільщині, відкриття реставрованого пам’ятника Шевченку – видатна подія. Адже досі багато хто з мешканців пам’ятає, як нелегально його встановлювали у 69-му. Настасівчанин Іван Галашин розробляв макет. Іншого натхненника, його друга, поета Ярослава Павуляка, вже немає в живих.
– Зійшлися на одному, що має бути стовп, на стовпі має бути погруддя Шевченка, а ззаді – вимурувана стіна і з правої сторони повинна була намалюватися, вирізатися по сирій штукатурці мати і дитина і під низом мали бути слова Шевченкові, – пригадує мешканець Настасова, ініціатор встановлення пам’ятника Шевченку Іван Галашин.
Зі Львова пам’ятник віз Ярослав Павуляк, беріг його, схованого, на своєму подвір’ї. Ідеєю врешті поставити його в селі просто горів. Іван Галашин пригадує, як Павуляк якось увечері буквально увірвався до нього в хату зі словами.
– Будем ставити пам’ятник в селі. Ну брат його Богдан говорить, що хлопці, якщо будете ставити пам’ятник, вас, ви не впієте навіть вимурувати фундамент, вас зразу, каже, загребуть. Вечором на другий день я приходжу додому, 10 вечора, чую, хтось біжить. Прибігає Ярослав і через поріг зразу мені каже: всьо, ставим пам’ятник.Я кажу: як, вже ставим? Він каже: нє, пам’ятник будемо ставити вночі, – додає мешканець Настасова, ініціатор встановлення пам’ятника Шевченку Іван Галашин.
Три ночі місцеві юнаки готувались до встановлення пам’ятника, а тоді ще ніч – монтували його. На стовпі горіла лампа, хлопці носили воду, каміння, глину, розрівнювали горб, де задумали поставити пам’ятник. Робота кипіла, та навіть не всі сусіди знали, що щось відбувається.
– Я пам’ятаю добре ці вечора, коли без примусу, з великою ініціативою майже все село зійшлося для того, щоб поставити пам’ятник Шевченку, щоб облагородити оцей пагорб, поставити стіну, яка знаменувала собою якраз боротьбу, – розказує мешканець Настасова.
Працювали до ранку, а вже тоді за кілька годин сюди зійшлося мало не все село.
– На другий день після завершення всіх робіт тут були і представники служби безпеки, не служби безпеки а КГБ України, безспосередніх учасників викликали в райвідділ міліції. І тільки завдяки директору школи і завдяки участковому, які вступилися за наших людей, залишили все, ніби ніхто не потерпів безпосередньо. Єдиний, на кому відбилося – це Ярослав Павуляк, якому просто не давали вчитися, його виключили з трьох учбових закладів, – каже Михайло Гомівка.
– Тут і хотіли валити, і бульдозер загнали, він хотів перекинути, но не дали тойво. Стіну потім розібрали, а Шевченка так і лишили до сьогоднішніх днів, – розказує мешканець Настасова Іван Ткач.
– Ми повністю зробили нову реконструкцію, від минулого тільки залишилося погруддя Тарасу Григоровичу. Решта – абсолютно все нове, зроблене по-новому. Цегла, штукатурнка, і це на штукатурці була зроблена матір з дитинкою і написані слова. Ми це все переклали, але ми переклали вже це все в камінь, – говорить меценат Іван Чайківський.
Тоді, у 69-му, після безсонної ночі, поставивши нелегальний пам’ятник Тарасові Шевченку, молоді люди дружньо заспівали “Реве та стогне Дніпр широкий…”
