Вчителем, вихователем, заступником директора, логопедом – на різних посадах, проте щодня біля дітей вже 47 років працює у Петриківському дитячому будинку-інтернаті Ірина Пацула. Від перших днів роботи закладу до нині, навіть на пенсії, жінка продовжує навчати дітей на перший погляд простого, проте такого важливого вміння говорити.
Після педучилища – на роботу в інтернат
Їх направили сюди у 60-х роках минулого століття. Петриківський дитячий будинок-інтернат молоді випускниці Чортківського педагогічного училища знайшли лише на другий день – у полях за Тернополем. Разом приводили ще не обжитий заклад до ладу і чекали приїзду перших вихованців. Та зустріч з ними принесла сумніви.
Михайло Новосад, директор Петриківського обласного комунального дитячого будинку-інтернату: "Робота тут складна, відповідальна і будь-яка людина не зможе тут працювати. За мою практику було багато випадків, що приходили люди, влаштовувалися на роботу, попрацювали тиждень-два а тоді вибачалися і звільнялися, тому що робота з дітьми".
Просилася на іншу роботу й Ірина, та все ж залишилась працювати.
Ірина Пацула, 47-й рік працює у Петриківському дитячому будинку-інтернаті: "Мені дали перший клас, я працювала вчителем. І в класі в мене було 5 дітей з синдромом Дауна, 3 дітей із гідроцифалією, це хвороба така – водянка головного мозку, і мікроцифалія була, і макроцифалія. І після менінгіту дівчинка була. І мені попав такий клас. А в загальному в них був загальний недорозвиток мови. Майже ніхто з них не розмовляв".
Дехто не реагував на звичні слова і жести, пригадує Ірина Пацула. А їй так хотілось допомогти дітям. Освіти педагога було недостатньо, тому пішла вчитись далі. Здобула освіту дефектолога, і вже вдома допомагала знайти підхід до дітей колегам. Будинок-інтернат республіканського типу з більш як двома сотнями дітей став взірцем для інших. Після посад вчителя і вихователя Ірина Пацула 31 рік працювала заступником директора з навчально-виховної роботи, а отже складала навчальні програми.
Велику увагу вихователі приділяли трудовому навчанню. У швейній майстерні діти шили мішки і отримували гроші, половину з яких переказували на ощадні книжки. Ірина Несторівна разом з сім'єю і сама 13 років жила в будинку на території закладу. Разом з інтернатівськими підростали і дві її власні доньки. Хоча й інших чужими жінка не вважає. Їм віддавала весь вільний час, влаштовувала свята, концерти, екскурсії і поїздки.
"Вона мене навчила казати шуба, шапка…"
Яна і Роза про себе тепер розповідають самі. Вони – одні з тих дітей, яких Ірина Пацула навчила говорити.
Яна, вихованка Петриківського обласного комунального дитячого будинку-інтернату: "Дуже, дуже гірше говорила. Ірина Несторівна мене навчила казати шуба, шапка, добрий день. Ірина Несторівна мене навчила говорити… Ірина Несторівна добре до на ставиться, вона добра, лагідна".
Роза, вихованка Петриківського обласного комунального дитячого будинку-інтернату: "Мені подобається з Іриною Несторівною займатися заняттями. Вона мене навчила говорити… Вона мене навчила Кошулінська казати".
Вже сьомий рік Ірина Пацула працює логопедом. Нині вихованців значно менше – лише 65. Проте піти на заслужений відпочинок серце не дозволяє. Адже ще стільки дітей потребують її допомоги. Їм від чотирьох до 35 років. У них різні хвороби. Попри це, люди, які працюють тут більше десятка років, жартують, чи може Ірина Несторівна взагалі нервувати.
Галина Куриляк, сестра-господиня Петриківського обласного комунального дитячого будинку-інтернату: "Розумна, врівноважена, чуйна. До неї можна як до рідної матері звернутися і вона підкаже, допоможе. Ніколи вона ні на кого не зривалася, щоб покричати чи нагрубити людині. Ніколи від тої людини не можна було такого почути".
Результат роботи з дітьми видно не за рік і навіть не за два. Тому такі риси для педагогів необхідні. Батьки везуть сюди дітей зі всієї України з надією, що їм допоможуть. Проте не всі ці діти мають батьків. А поки мамою вважають її, незмінну Ірину Несторівну. А сім'єю для дітей став колектив будинку-інтернату.
