Головна суспільство “Коли ідуть бойові дії, розумієш, що людське життя нічого не варте”, –...

“Коли ідуть бойові дії, розумієш, що людське життя нічого не варте”, – афганець пригадує бої

371

Миротворча місія в Афганістані тривала 9 років, 1 місяць і 9 днів. У лютому 2014 мине чверть століття з часу виведення радянських військ з Афганістану. 3900 українців на тій війні загинули і ще 80 зникли безвісти. Більшість тих, кому вдалось пройти крізь вогонь, повернулись покаліченими, розчарованими і втраченими. Небагатьом вдалось наслідки тієї війни у собі побороти.

1980 рік – окрилений юнацькими мріями, готовий кинутися в бій на захист Батьківщини, не надто підготовлений до цього заняття, українець Павло Печінка разом із такими ж юнаками із інших союзних республік у складі обмеженого контингенту радянських військ потрапив до  Афганістану. Це був початок тої війни і ніхто особливо не розказував, що хлопців чекає. У Кандагарі дізнався – на них покладено особливу місію.

Павло Печінка, учасник бойових дій в Афганістані: "Мені було 18. Нам казали: якби не ви, то тут були би американці. А був відкритий кордон з Радянським кордоном. Це все виглядало страшно".

Далі тривали бойові дії. Один день уподібнювався іншому. Міф про високу місію радянських солдатів тьмянів від реакції місцевих мешканців. Миротворці почувалися збудником конфлікту, що розгорявся на Афганській землі.
 
Павло Печінка, учасник бойових дій в Афганістані: "Коли не під час бойових дій, перевірок афганці нас боялися, нервувалися, я думав, чому воно так? Ми ідемо з добрими намірами, ми приїхали помагати вам. Кому помагати і за що? А потім так подумали: а якби до нас хтось прийшов і ще б перевіряв машини. Тоді я вже відчував, що щось воно не так".

А далі були втрати тих, з ким ще учора ділили шматок хліба чи заспівували улюблену пісню. На війні правил не існує. І напросився у свідомість Павла ще один висновок: коли ідуть бойові дії, розумієш, що людське життя нічого не варте.

Це тоді вони рахували дні і години до звільнення. А насправді у бойовому вирі  2 роки пройшли як дві хвилини. Війна була у розпалі. А повернення додому Павлові і його товаришам обіцяло спокійні сни і реалізовані мрії. Натомість прийшло розчарування. Без зброї вони почувалися незахищеними. А автобус, що минав вибоїну, здавалось, об'їжджає міну:

– Я пам'ятаю відчував себе таким втраченим.

Їх висока місія виявилась безглуздою і недоречною. Багато бойових товаришів Павла так і не змогли повноцінно повернутись до мирного життя через інвалідність чи зрушену психіку. Із 1700 хлопців із Тернопільщини – учасників бойових дій в Афганістані,- 180 стали інвалідами, 50 загинули, 2 пропали без вісти.

Павло зумів опанувати себе. Повернувся на завод, здобув вищу освіту, створив сім'ю. Сьогодні працює старшим прокурором Чортківської прокуратури. Його характер гартувався у вогні, але, чоловік переконаний: будь-які бойові дії – велике лихо. Йому все ріше сниться Афганістан і все дорожчим стає спілкування з бойовими побратимами.

Коментарі

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here