додому Новини Ірина Лазорчик, *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

Ірина Лазорчик, *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

940

IMG_3806_crІрина Лазорчик, 49 років, м. Теребовля


***
За те, що світ сприймаю по -іншому,
Щиро вдячна лише Всевишньому.
Що в душі біль чужий відгукнеться,
Чужа радість в мені усміхнеться,
Що не вмію я людям заздрити,
Лиш хороше хочу в них бачити,
Що прощаю їм біль і образи,
Хоч не раз допікають їх фрази…
***
На задану тему не можу писати,
Пишу лише те, що болить у душі.
Я можу лиш довгим рядкам передати
Свої міркування і думи свої.
Як важко знайти у житті розуміння
До сказаних слів і до зроблених дій,
Коли у бурхливім щоденнім кипінні
Згасають помалу і контури мрій…

***
А завтра буде новий день,
Я знов захочу щось змінити
І спланувати наперед –
Як краще би його прожити.
Життя внесе нові штрихи
І плани нишком перекреслить,
Закрутить в клопотах ріки –
Турботи інші й перехрестя…
Лиш ввечері як день згаса
Почну все аналізувати:
Що вдалося, а що не гра,
А що потрібно ще владнати…
Та дню немає вороття,
А з днів складається життя…

***
Дурю себе, говорячи щодня,
Що все минуло, більше не вернеться,
Та вперекір спокус лих побрехень
Надії вогник знову десь береться.
Чому чим більше хочу все забути –
З новими болями переживаю знов.
Мабуть саму себе не обманути
І не сховати від образ любов…

***
Є сотні віршів про осінь,
Та мій не природи опис.
Я маю на увазі ту пору,
Що нашого життя продовжує часопис.

Ми так тримаємося літа,
Тривожить нас осінній сум.
Ніби витягує назовні
Всю низку спогадів і дум.

Плодами осінь завжди красна,
Життя плоди – це досвід наш.
Кожна пора по-своєму прекрасна,
Бо це земний відведений нам час.

Нехай дощі та холод не лякають,
Коли у серці полум’я горить.
Лише воно одне допомагає
Нам, не здуваючись, прожить.

***
Хто сказав, що душі не важко,
Ствердив хто, що не плаче вона,
Коли розпач і біль розтинають
Її навпіл до самого дна.
Від безсилля душа наша плаче,
Від образи, розлук і від втрат,
Коли хтось наглумиться над нею,
Наче справді безжалісний кат…
Все буденно – образи минуться,
А вона не знайде каяття.
Шрами в серці не заживають,
Часом протягом всього життя.

***
Тихо падає сніг за вікном,
Укриваючи землю поволі.
А я знову і знову гублюсь
У думок безперервному колі.

Кожна думка – відвертості мить
Перед Богом та перед собою.
Кожна згадка у серці щемить
Чи то радістю, чи то журбою.

Так боюся схолодити душу,
Не зробити черствою її,
Бо й сніжинки не станувши впадуть,
Як на мертвій холодній землі.

Грійся ж, душе, хоч тими думками,
Що сама потішаю себе,
Бо людина не може інакше –
Вона думає, мріє, живе!

***
А у житті, як у житті –
То полоса чорна, то біла,
То вигляне сонечко в голубизні,
То хмара насупиться сіра.
У клопотах будні біжать вдалину,
Турботами сповнюють свята.
Коли ж зрозуміти життя глибину,
Усю його мудрість пізнати?

***
Як бракує в житті щирих друзів,
Не фальшивих у радості мить.
А сердечних, простих у розраді,
Коли втомлене серце болить.
Не лукавих, а справедливих,
Щоб не вчинки цінили, а душу.
І не заздрісників, а правдивих,
Щоб сказали, що виправить мушу.
Щоб на їх розуміння й підтримку
Покладатися можна відверто,
Щоб до самих вершин у житті
Помагали доходити вперто!

***
Життя людське – мов неповторна пісня,
Що може обірватися раптово,
Через хворобу чи через насилля,
Чи, навіть, від черствого слова.

Хто зважить і хто виміряє втрату,
Для всіх довкола- тільки статистичну.
Хто наголосить всім за яку плату
Воно було прожите так незвично.

За який вчинок, думку, кожну мрію
Настане час відповідати.
Яку в житті сповідував надію
І що хотів нащадкам передати.

І може хтось скептично віднестися,
І навіть посміхнутись злісно.
Але навряд чи зможе щось змінити:
Життя людське – то лебедина пісня.
***
Як легко обрати учительську долю,
Як важко прожити її.
І нести наповнене серце Любов’ю
Віддавши його дітворі.

Турботами сповнені будні і свята,
Роками навчальними зміряний вік.
Тебе у житті веде мрія крилата
До звершень нових і доріг.

Довірою світяться очі дитячі –
Не зможеш ти зрадити їх.
Яке благородне призвання людини –
Любити дітей чужих!

Ти гідно несеш вогонь знань до дитини
І сам догораєш дотла.
У цьому, напевне, покликання твоє
І сутність твого життя.

Ти – світоч науки, добра і любові,
Не символ, людина жива!
Я знаю, ти вдячний учительській долі
Дарованої для майбуття!
***
Яке це дивне відчуття –
Щасливим бути хоч на мить,
Хай від дрібних образ душа,
Поволі мирячись щемить.

Таке солодке відчуття –
Близької, рідної людини
І хай собі пливе життя,
Такі даруючи хвилини.

Таке бентежне відчуття –
Що разом будемо з тобою.
Велике щастя у людей
Недарма назване «любов’ю».