Фільм "І біль, і пам'ять – крізь роки" про депортованих українців презентували в Тернополі. До створення фільму активно долучилися понад 200 учасників об'єднаних товариств депортованих українців Лемківщини, Надсяння, Бойківщини і Холмщини.
Фільм "І біль, і пам'ять – крізь роки" про те, чим живуть родини депортованих українців сьогодні, як плекають культуру і традиції своїх предків, до чого прагнуть і про що мріють. Ініціатором створення фільму стала лікар Марія Тройчак. Її предки народилися на Лемківщині у селі Яселко Сяноцького повіту.
– Створений фільм на основі відеоматеріалів, світлин, записів щоденика впродовж останніх 13 років. Бо впродовж цих років ми відвідуємо польські терени, де жили наші батьки, діди, прадіди, впорядковуємо могили. Будучи там, знімали самі відеоматеріал, народився такий задум створити такий фільм, щоб він залишився в пам'яті наших дітей, щоб вони цінувати ті звичаї, традиції, обряди, не забували дідів, прадідів і тоді не будуть і вони забуті людьми і Богом, – розповідає автор ідеї фільму, організатор-меценат Марія Тройчак.
Кожен, хто покидає рідну домівку – сумує за нею. Тужить за рідною хатою, за дзеркально чистими карпатськими потічками, за запашним свіжо скошеним сіном й лемкиня Богуслава Полкова. Жінка родом з Криниці, каже Україна радо прийняла переселенців, тепер лемкиня молить Бога за мир і спокій в своїй другій батьківщині.
– Ми такі доми гарні мали, все полишали, так сталося, та депортація, скривдили нас, така трагедія, що зробимо, але прижилися ми тут, живемо тут. Мріємо тепер щоб наша Україна(хочу плакати) щоб була самостійна, щоб була вільна, щоб був спокій, щоб був мир, щоб ми всі жили в злагоді, в любові, – пригадує Богуслава Полкова родом з Лемківщини.
Фільм "І біль, і пам'ять – крізь роки" присвятили 70-річчю жорстокого виселення українського населення з його прадідних земель у 1945-1947 роках та 200-річчю з Дня народження Великого Кобзаря.
– Я також дочка і внучка з переселенців і пам'ятаю як бабуся розповідала, коли їм дали дві години на виселення, вони швидко збиралися. Та що там можна було взяти, але мені найбільше запам'яталося, як вони прощалися з рідною землею, я не можу стримати сльози, вони клякали на коліна і цілували ту землю, і навіть їх корівці текли сльози. Ви знаєте, тоді були страшні часи і дуже хочеться, щоб вони більше не поверталися, – каже письменниця, громадський діяч Леся Любарська.
