Головна Новини Дід Іван і яблуня. Блог Богдана Боденчука

Дід Іван і яблуня. Блог Богдана Боденчука

437

bodiaДивлюсь, як за вікном розцвіла яблуня, яку посадив дід Іван.  ЇЇ цвіт від вітру падає на землю. Дев’ятого травня,  сімдесят років тому, теж цвіли яблуні. Оголосили про те, що війна закінчилась. Пройшло багато часу, та  відлуння тих подій долітає до нас досі. Сьогодні я дізнався інформацію, що лежала на полиці архіву багато років.

Історія, яку розповім, розпочалась в березні 1944 року. У віці дев’ятнадцяти  років Іван призваний на фронт Вишневецкий РВК. Він був артилеристом, заряджав 85-мм протитанкову гармату. Його перший бій відбувся під Ямполем, далі бої під Житомиром. Війна змінює плани, завжди вносить свої корективи у життя людей. Так сталось із дідом Іваном. З дитинства він мріяв стати художником, але довелось одягти військову форму, замість мольберта взяти до рук зброю.

Служив він в 280-у окремому винищувально-протитанковому дивізіоні 334-ї стрілецької Вітебської дивізії, яка в 1944, у складі 1-го Прибалтійського фронту, звільняла Білорусію. Також дивізія брала участь у визволенні Прибалтики (Шауляй), на території Латвійської Республіки дивізія вела бойові дії в районі Вайнеде. З січня по травень 1945 року, в складі 3-го Білоруського фронту, дивізія вела бойові дії в Східній Пруссії.

В одному з боїв німці стрімко наступали, під сильним обстрілом солдати відступили, залишивши гармату на полі бою. Командир повідомив: «Навіщо мені солдати без гармати, або йдете в ворожий табір  і забираєте гармату, або на вас чекає трибунал». Вибір був невеликий, померти від зброї ворога, чи від своїх. Операцію провели вдало гармату забрали, а заодно прихопили цінного «язика».

Взагалі, дід Іван не любив говорити про війну, тому деякі факти я дізнався аж через 70 років, з архівів. 24 жовтня 1944-го року, в районі села Мічкас, на той час це була Латвійська ССР, відбувся бій, в якому Іван Степанович відбиваючи атаки противника знищив один танковий і два ручних  кулемети. Знищив п’ятнадцять солдатів і офіцерів ворога. На війні діє правило, або вбиваєш ти, або ж вбивають тебе. При цьому він отримав осколкове поранення, та стрій не залишив і продовжив бій, з автомата знищивши ще шість ворогів. За цей бій його нагородили орденом Слави  3-го ступеню. Цей звіт написав капітан Сивяков Іван Сергійович і підписав полковник Мажаров Олексій Іванович.
На той час ордени вручав особисто Жуков. Дід Іван згадував історію, як він  поспорив із товаришами, що свої рижі вуса збривати не буде. Коли відбувалось нагородження Жуков сказав: «Солдат збрий вуса», що і довелось зробити.

Зимою відбувалась операція в Східній Пруссії. Особливо важкі бої велись за Кенігсберг, це місто було одним із неприступних фортів противника. В тому бою Іван втратив найкращого друга Миколу Терехова.  Після цього він зайняв його місце біля гармати, став наводчиком і відімстив за Колю, підбивши три ворожі танки. На його грудях з’явилась ще одна медаль  «За взяття Кенігсберга».

Наступний бій відбувся 15 лютого 1945 р. Війська вели наступ по всій лінії фронту. Ворог теж наступав, кидаючи останні сили в бій. Велась запекла оборона міста. Та раптом ворожа міна розірвалась біля самої гармати. Загинули всі окрім діда. Він отримав поранення і потрапив до госпіталю. Праву руку хотіли ампутувати, але ж до війни була мрія, стати художником. Згоди на ампутацію не дав. Далі були п’ять місяців лікування. Звістку про перемогу він отримав в госпіталі, тоді теж цвіли яблуні.

Після того, як він повернувся з війни відбулось розкулачення, всю сім’ю вивезли на Сибір, але це вже інша історія. Другий орден знайшов, діда аж в 1975 році. Він все ж став художником.  Пройшло сімдесят років, як закінчилась війна. Взагалі, кожна війна закінчується, залежить тільки скільки людей має загинути заради миру. За вікном травень. Я дивлюсь, як з яблуні діда Івана опадає білий цвіт на землю…

Коментарі

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here