Алла Омельчук, 39 років, м. Шумськ
Серед ночі прокинулась, щось так дихати важко,
Серце рветься з грудей, наче з клітки невільна пташка…
І чого воно б’ється так сильно? Послухайте!
Що це? В двері? Та ні, в вікно наче стукають.
Притулилася лобом до шибки, зронила хустину.
– Хто там, – тихо спитала.
– Це я!
– Боже, сину! Що ж це я, я швиденько йду відчиняти.
– Не турбуйся, не треба, щось маю тобі сказати.
Мамо, рідна, не варто тобі хвилюватися.
Я на хвильку прийшов, треба, мамо, нам попрощатися…
Правда, гарно казати не вмію я…
– Сину, що то за річ? І чому ти в білому?
Мамо, рідна, пробач, я ніколи не був ідеальний.
– Що ти кажеш таке? Там же ніч, заходь в свою спальню.
Я швиденько тобі усе чисте зараз застелю.
– Мамо, матінко, я… Не турбуйсь… Я вже маю постелю.
Я сказати хотів: я люблю тебе дуже-дуже.
То я з виду такий видавався усім байдужий.
– Сину, я зрозуміти не можу нічого.
Дай, тебе обійму, поцілую синочка свого.
– Я не можу, мамо, хоч й сам би хотів обійняти.
Прощавай, бо вже кличуть мене до рідної хати.
Що ти кажеш, та ж тут твоя рідна оселя…
І незчулася, як заснула.
І знову – стукіт у двері.
– Гей, озвіться, є живий в хаті хто?
Там в сільраду дзвонили – Ваш син загинув в АТО!
Чула все, та дверей відчинить не зуміла.
Опустилась на ліжко й за мить уся посивіла.
Що це кажуть? У неї забрали сина?
Як то так? Це ж її єдина дитина!
Того сина, що довго так дожидала?
Того сина, якого в любистку купала?
Того сина, якого плекала, ростила?
А тепер схоронила, сльозою кривавою вмила…
Хто зупинить це все і коли нам миру чекати?
Коли спокій прийде і достаток у кожну хату?
Не врятує нас зброя, ненависть і колотнеча.
Не врятують окопи, кредити чи інші речі.
Україну врятує любов, що із серця струмує,
Та любов, що прощає, що живить, вона врятує.
Як весна, що вдихає у душу нову надію,
Та любов, що для світу послав Месія.
Благодать, що Господь нам з небес зсилає,
Яку спрагла душа у комірки свої приймає.
Бо любов – то життя, то є сила жива, пророча.
Україно, любові відкрий своє серце й очі!
Алла ОМЕЛЬЧУК,
м.Шумськ.
