– Шановний, так-так, Ви, не буде закурити? Нє. От… А у Вас, шановний, я до тебе говорю, закурити? О, дякую, дякую. Підійдіть, я візьму. Підкуріть, Дякую, дякую, шановний.
– Саня підійди ближче, шоб мєнти не бачили.
– Шось мені, Вася, стрьомно.
Тернопільський залізничний вокзал. Двоє на пероні, прямують до крісел побіля стін, один на інвалідному візку, другий з костилем, без ноги.
– Шановний, закурити не буде?
Я мовчки відкриваю пачку цигарок, Саня, той, що з костилем, бере три цигарки і перекладає їх до своєї майже повної пачки з-під вінстона, де, за моїми здогадками розташовувались цигарки багатьох марок. Потім відвертається, і сідає за два крісла від мене. Вася на візку під’їжджає поблизу нього.
– Ну, шо Вася, взяв?
Вася виймає з-під візка чекушку, роздивившись в різні боки, випиває рівно півпляшки, кривиться і віддає Сані. Той нікуди не дивиться, випиває залпом, прицмокує, бере з-під пачки вінстона одну мальборо і знов закурює.
– Шось мені стрьомно, Вася. Сьогодні один в мене спитав, чого я сижу на тротуарі і прошу. А я йому кажу: ти думаєш, якби я був як ти, то я би сидів тута? – Нє. Думаєш, мені добре тут без ноги сидіти. Думаєш, я нічого не вмію? – Вмію! Я на шабашки б ходив. Знаєш, як я шчикатурю? Я до зони в селі був ліпшим шчикатуром. Та я хату за день міг пошчикатурити. Нормально. Я би ходив на шабашки. За шчикатурку зараз знаєш, скільки беруть? Знаєш скільки б я грошей мав? Ого, я вже б собі двоповерхову пошчикатурив. Чого сижу тут…
– Саня, ти головне не псіхуй. Просто роби всьо як я. Роби всьо, шо я тобі скажу. І будеш мати. Чого нам сьодні тра ше? З мєнтами якось порішаємо. На ніч в дворику, Люська обіцяла ше достати.
– Шановний, от Ви, так в сіній куртці, закурити буде, нє?
Зірвався вітер. Я взяв свою сумку і пішов в середину вокзалу до залів очікування. До мого дизеля на Ланівці було ще рівно 48 хвилин.
Тут було небагато людей: бабка з тлумаками дрімала в кутку, якийсь чоловік нервово сидів на кріслі, похитуючись, ще один хлопець мого віку читав газету – я присів недалеко біля нього, з книжкою. В коридорі до залів з’явилась якась жінка. Вона миттю оцінила ситуацію, підійшла до бабки і почала її будити – та не відзивалася. Тоді підійшла до хлопця з газетою.
– Шо ти читаєш? Не маєш більше, шо читати? Тово всьо, шо пише – від чорта. Ти шо чорт? Во маєш журнали, тута пише, святе письмо. Ти шо на мене не дивися? Ах ти чортяка, я тебе навчу в Єгову вірити: Отче наш і ти Богородиця…
Вона читає якісь свої молитви і хрестить кілька разів хлопця, а заразом мене. Вже хоче відходити, як бачить трьох чоловіків невиразної зовнішності, в легких куртках, незважаючи на холодну погоду. Один з них без ноги і з костилем. Ті розкладаються на кріслах і дістають пляшку нульсім, на вигляд палену, і по черзі п’ють.
– Ви шо тут п’єте? Люди добрі, хіба так можна? Та то вся горілка від чорта.
– Пані, сідайте біля нас. Чого б не зігрітися. Вип’єте.
Вона сідає і продовжує:
– Ви шо не знали сте, шо пише во “Брак самовладання викликає Боже несхвалення” – у Біблії оно: «Вино – зрадник, а міцні напої – буйність; хто ними захоплюється – нерозумний». Ви нерозумні! Туво в мене в журналі пише, я вам дам почитати про то. В ім’я Отця…
Вона їх хрестить і передає журнали. Двоє напрочуд швидко під час її монологу влупили з третім нульсім і збираютться вшиватися. Той, що без ноги лишається.
– Ну добре оті двоє, але ж Ви, файний чоловік, Ви ж сім’ю свою не поважаєте.
– Вони вигнали мене.
– Як то?
– Ну як? Прийшов я з зони без ноги, ампутували там ногу – забухав, а вони кажуть, шо їм не треба пияка в хаті, і вигнали.
– Якої то зони?
– Ну сидів я. Бандіт! Я бандіт та й сидів за то шо крав. В мене і банда була!
– Та не кричіть так, бо ше почують. Отут в мене пише про таке, Ви візьміть, почитайте.
– А мені не стидно, я – бандіт. Тільки хата в мене лишилась не пошчикатурена. А нашо мені тепер та хата? Хай та курва сама її тепер шчикатурить, гигиги, ик! От ви, Пані, файна, йдемо з нами, там ше Люська обіцяла самогонки принести в дворик.
Він цілує її руки, залишаючи на них згустки проспиртованої смердючої слини.
– Ні, ні, вибачте, я вже мушу йти.
– Можна, я Вас ше в щочку цмокну, ну разок?
– Ну, хіба один раз і я піду.
Він, той самий Саня, приліплюється своєю слиною до її щоки, вона легко вивертається і швидко тікає геть, з його рук падає костиль, і він говорить якісь свої сакральні нецензурні молитви, після чого також зникає.
Потім жіночий писклявий голос вокзалу врешті сповіщає, що за 5 хвилин прибуває мій дизель на Ланівці.
Я виходжу на платформу і бачу вже «знайомого» Васю, який лається на якусь жінку. Позаду них без костиля сидить прямо на пероні Саня.
– От, напилося, шо костиля загубило, чим ти думав?! Люди, люди, дивіться, як воно набралося, а його на поїзд треба затягнути.
Інтуїція мені підказує, що ту жінку звуть Люською.
Я сідаю в останній вагон, провалюючись на три з лишком години в міцний сон. Потяг прибуває після дванадцятої.
Вже годину суне потяг
напівсонними шляхами:
сморід старості і протяг
з-поміж тамбурів димами;
«по посвідченню» барижать
бабки молоком і пивом,
доки залізничну грижу
буде їм тягти під силу;
мужики – бухло, закуска –
все для спільного знаменника,
за розвагу і спокусу
споювати їм священника;
а коли не те хтось скаже
чи із дурості підскочить –
в них на кожен шум і лажу
заготовленні заточки;
тут не зна, що буде зараз,
і продовжиться це доки;
за вікном минув лиш Збараж
дизель Ланівці-Тернопіль.
…
– Шановний, шановний… Маєш закурити? – Чую знайомий голос, виходячи з вагону по прибутті до Лановець. Віддаю йому свою пачку і вже за спиною чую:
– Будеш виходити, двері закрий!..
Часу він матиме до 5 ранку, доки потяг не відбуде назад до Тернополя, до ЙОГО вокзалу.
