Василь Ященко, тернополянин: “Колись я був страшенно переконаний в ідеї комуністичної партії. Переконаний не дарма. Школа вручала мені на Новий рік фуфайку, інколи чоботи. Правда при цьому я не міг здогадатися, що ця фуфайка і ці чоботи – це лише дещиця того, що забирали в моєї матері, тому що вона працювала цілий день на колгоспному полі за 70 копійок. А за них можна було купити 3-4 батони хліба і все… І лише знаходячись в докторантурі, маючи доступ до архівів з грифом “Секретно”, я зрозумів, який я був обдурений”.
Обурення, злість на себе і образа за мільйони таких самих обдурених – реакція на тотальну багаторічну брехню. Проте людям, які пережили репресивний радянський закон “про 5 колосків”, і ті 3-4 батони в день були б за щастя, свідчать спогади очевидців.
– Страшний голод був у 33-му… У нас корова була, то батько повів продавати, бо хліба не було. І батько там і вмер, по дорозі… Ми осталися малі… Я ходила за колосками, то мене дожене, та нагайкою лупить, лупить…
Штучні голодомори. Лише у 1932-33-му роках такий забрав сім мільйонів людських життів. Геноцид українського народу, який нині визнали десятки держав, тривав роками. Натомість генеральний секретар ЦК КП(б)У Косіор заявляв: “Селянин приймає нову тактику… Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ви мусите зібрати все до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт”.
Знищення селянства, культури, моралі та релігії, масові арешти та розстріли націоналістів, інтелігенції, конфіскація майна. І все за для колективізації, індустріалізації та рівності громадян.
Святослав Кравчук, завідувач Тернопільського історико-меморіального музею політв’язнів: “Якщо подивитись ті самі 5-річки, коли в людей забирали останню крихту хліба, щоб показати, якими масштабами і кроками йдемо до кращого майбутнього. І коли в нас по вулицях люди вмирали щохвилинно, а в наших газетах ми бачили знімки, де все красиво, грають марші і вручають нагороди, то соромно говорити, що досі КП в нас у владних структурах”.
Багато архівних документів досі під грифом “Таємно”. Проте історія не вміщає такої кількості брехні, і має достатньо доказів, аби засудити винних, які відверто нищили українство. Головні аргументи – живі свідки тих подій. В сучасному приміщенні Тернопільського історико-меморіального музею політв’язнів, його засновник і старший науковий співробітник Ігор Олещук 17-річним хлопцем у 1948-му проходив остаточне слідство і отримав 25 років ув’язнення за прихильність до повстанської армії. Згодом справу переглянули і дві третіх терміну скасували, проте більше 8 років він провів у шахтах Воркути.
Ігор Олещук, старший науковий співробітник Тернопільського історико-меморіального музею політв’язнів: “Дуже важка фізична праця в шахті, погане харчування. Щомісяця нас на медкомісію, і коли вже людина з’їла наживоті м’язи, на ягодицях, дистрофік. то списували на оздоровчий пункт. Там трохи більше каші давали і молодий організм дуже скоро набував енергії. І таким чином одна третя шахтарів була в лікарнях”.
Український народ пережив усі страждання. З болем від минулого і надією на майбутнє живуть колишні в’язні. Радянський Союз розпався, а заборонена компартія невдовзі відновила існування. Для того, аби визначитись, чи винна і якщо так, то в чому, Комуністична партія, було вдосталь часу і аргументів. Більшість свій вибір зробили.
Віра, студентка: “Я думаю, що КПУ в Україні слід заборонити… Було дуже багато, на мою думку, злочинів КПУ проти українців. Мені їхня політика не імпонує. Хоча мета світла, засоби, якими вона досягається, її не виправдовують… Це не має бути терор, відсіювання непокірних чи нелюдські страждання, тортури”.
Пані Ірина, тернополянка: “Я не член партії, я безпартійна. Але комуністи підняли державу після війни. Побудували той же Тернопіль. Ви отримали місто цілком, з підприємствами, соціальними установами. А те, що вони зараз роблять, то їм дана оцінка в парламенті”.
При цьому пані Ірина не виправдовує кривавих вчинків партії.
Пані Ірина, тернополянка: “Багато-хто не знав, що твориться. Це ж все було засекречено… Люди просто не знали, що творилось в цьому закладі держбезпеки. Звичайно цьому нема виправдання, бо за всім цим людські життя багатьох достойних і талановитих людей”.
І прихильники, і противники КПУ зазвичай ділять комуністів на колишніх і теперішніх. Це люди з різними цілями і цінностями, каже дружина одного з членів партії.
Пані Тамара, тернополянка: “В мене чоловік був комуніст. Він був чесною людиною, його давно вже нема. І ми жили на одну зарплату, нічого не здобули, ні машини, ні дачі… А зараз ці, подивіться, які вони, вони все мають, ті Симоненки і йому подібні, і їх діти… Комуністи не ті, що були раніше. Якщо це правда, що вони допомагають сепаратистам, то треба”.
Народний депутат України трьох скликань Ярослав Джоджик колись був одним з авторів законопроекту про заборону не просто КПУ, а комуністичної ідеології загалом. Тепер, майже через 100-ліття участі партії в житті українців, країна отримала шанс виправити це.
Ярослав Джоджик, народний депутат України III, IV, VI скликань : “Останні події, коли КПУ і їхні лідери по суті однозначно стали на бік російського агресора, зайняли антидержавну українську позицію, підняли гостро це питання. Нарешті сьогодні треба зробити те, що не зробили в попередні роки. Я переконаний, що успішного подальшого розвитку української держави без цього кроку годі очікувати”.
Найбільша зброя нині – інформація, каже Василь Ященко. Проте комуністам тепер немає на що сподіватись. Їх підтримка суттєво послабшала, а отже, зоряний час минув.
Василь Ященко, тернополянин: “Ну коли знаходять у Кілінкарова склад зі зброєю, коли Симоненко говорить про те, що йде громадянська війна, а війна України з Росією… Я би сказав, як говорили в Другу світову війну: КПУ капут. Сьогодні – капут”.
