70 років – як один день. 17 листопада 1943 року німецькі загарбники майже вщент спалили село Осники на Лановеччині. Тоді загинуло 187 його мешканців. Проте очивидці тих подій пам'ятають всі жахіття до дрібниць. Вони до сьогодні залишається відкритою раною у серцях осниківчан.
Пані Галина, очевидець: "Ще малими були.
– Вам було 13 років?
– Так, але пам'ятаю все, як тут били… (плаче)"
Пані Галина 70 років не може забути одного дня. 17 листопада 1943 року в їхні Осники прийшли німці.
Євдокія Антонюк, очевидець: "В нас все думали, що звідти, з Ланівець будуть їхати. То так хлопці стояли днями і ночами чергували. І тільки чують, що десь фури їдуть, бо то тепер машини, а колись фури були, то кричать: "Німці!". І ми всі тікаємо в окопи… А то тоді ніхто не надіявся, що вони звідси. І то вискочили з-за кутка, і давай стріляти…"
Село оточили. Його мешканців, від малого до старого, зігнали в одне місце.
Пані Галина, очевидець: "Нас в церкву мали зігнати і бомбу кинути, щоб їм легше було побити всіх людей. Але церква мала, людей багато. То вони на це місце всіх нас зігнали, мужчин зразу відділили, тут, де пам'ятник, поставили в два ряди і кулеметами построчили".
Віктор Морозюк, голова Лановецької райдержадміністрації: "За розповідями очевидців, крові було стільки, що кілька днів стяли калюжі на ріллі і ніхто не зміг їх прикопати".
Батьки, чоловіки, брати і сини загинули на очах у своїх сімей. Дехто з розстріляних просив добити його. Але фашисти лютували. Двох чоловіків змусили повозити тіла до кузні і підпалили її. Вже потім люди за рештками одягу впізнавали своїх рідних. Спалили і велике село. З усіх господарст лишилося лише 5 хат під бляхою і черепицею. Люди ховались у підземних сховищах, в яких зберігали зерно. Але і там від диму задихнулись десятки селян. Врятувались хіба ті чоловіки, яким вдалося втекти у криївки за селом. Трагедія, яка на півроку раніше, сталась у сусідньому Молоткові, повторилась у Осниках.
Віктор Морозюк, голова Лановецької райдержадміністрації: "В Молоткові трагедія відбулася 29 квітня 1943 року. Там загинуло 617 мирних жителів, 66 з них діти. А вже восени така ж доля спіткала сусіднє село. Це село з однієї сільської ради. Тут загинуло 187 мирних жителів також".
Після пожежі люди розбіглись хто-куди. Повернулись з часом далеко не всі. Піднімати село довелось в основному жінкам. Селяни допомагали одне одному, хоча нелегко було всім.
Євдокія Антонюк, очевидець: "Жінка була одна. Якось пізніше палили і вона загасила свою хату трохи. І вона каже: "Йдіть до мене. В мене будете сидіти і помагати"… То вона забрала нас четверо і ще Собчука Григорка, жінку і два хлопці… То ми в неї були два роки. Але ми через город ходили додому і там все робили".
Пані Галина, очевидець: "4 роки. Як ми бідували! Їли хопту, бо не було що їсти. Мама пішла на Гриньки кусочок хліба в когось просити. Пішла в одну хату, каже стидно, бо ж молода хліба прийшла просити. Каже: "Стидно. Буду вмирати, але не піду більше просити". І так ми хопту їли".
З роками село відродилось, але відбудували лише 66 дворів. У них живе трохи більше, як дві сотні людей. Щороку селяни приходять на місце, де сталась трагедія. Тут встановили пам'ятний знак.
Нині мешканці села Осники живуть звичним життям: працюють, виховують дітей. От тільки проходячи повз це місце щоразу перед очима очевидців постають калюжі крові їх ні в чому не винних односельчан. Роки стерли усі сліди, але з пам'яті подій 17 листопада 1943 року не стерти.
