То був недільний ранок. В двері постукали. Мама відчинила і покликала мене: «Там якісь хлопці старші, тебе питають». Я прошмигнув у коридор, потім у під’їзд. В очі відразу спалахнув різкий промінь світла від новенького кишенькового ліхтарика:
– Ги-ги. Це твій. Новий, як і обіцяв. З базару щойно взяв. Таких ше наші пацани не мають, ти будеш перший, хто має такий фанарик. Марки де? Марки приніс? Так, чо ти ше тут. Давай, а то я не маю часу.
Я бігом побіг у квартиру, до своєї кімнати. Знайшов альбом, заховав його під футболку і вибіг назад у під’їзд. Мирослав почав його гортати та діставати звідти ті марки, які він хотів, бурмочучи собі під ніс:
– Так, ці мені треба. І ці. І цю серію літаків я теж візьму.
Він вигрібав практично всі поштові марки, які на його думку були потрібні та ціні.
– Чекай – говорю – ми так недомовлялися. Ти казав тільки за дві серії і кілька марок, а не майже всі з альбому.
– Малий, ти бач, якого фанарика маєш. Вони минулої неділі були по гривні п’ятдесят. А зараз подорожчали. Зараз по чотири. Малий, ставки більші. Тому більше беру, те, шо треба. Чи ти не хоч, фанарика? Так хоч, чи нє?
– Я не знаю…
Мені тоді було шість років. Мирославу на п’ять більше. І підприємницьку чи то пак бізнесову жилку він, як виявилося, мав ще з дитинства. Бо коли у мене батько побачив не мою досі річ, тобто новий ліхтарик, який мені ніхто вдома не купував, пояснюючи, що це «китайське барахло», відразу почав виясняти звідки він взявся. Коли ж ще й дізнався від мене, що цей ліхтарик виміняв на колись його не таку велику, але все ж пам’ятну колекцію марок, то був не те що, не в дусі – я свого батька не так часто бачив таким злим. Тоді я отримав кілька стусанів і з плачем та ліхтариком в руках пішов додому Мирослава випрошувати, аби той погодився провести «оборудку» в зворотному напрямку. Але тоді, відчинивши двері квартири, його мама сказала, що його не має вдома.
Нічого, думав я собі, піду завтра. Та ні наступного дня, ні наступні два тижні Мирослава вдома застати було неможливо. Принаймні так говорили ті, хто в той момент відчиняв двері квартири, де він мешкав. І лише за якийсь час я його побачив на нашому подвір’ї. Пам’ятаю, тоді я лише вийшов на вулицю і їх по дорозі хліб з абрикосовим варенням. На радощах я підбіг до нього, з надією, що скоро все завершиться, і я заберу свої марки назад, повернувши ліхтарик. Але у відповідь Мирослав лише сказав: «Нє, малий, ти шо не знаєш правил обмєну? Назад ніхто не міняється».
Тоді, в мене чи не вперше прокинулася лють, я хотів його відкопати – дарма що різниця у п’ять років, та тільки я замахнувся, як він мені викрутив дві руки і тиснув доти, доки я не вицідив з себе, що більше за марки я його ніколи не запитаю. Додому я йшов у сльозах та абрикосовому варенні, що порозмазувалися в унісон по лиці.
З того часу в мене залишився старенький альбом з декількома марками – тими які були не потрібні Мирославу, бо він вже такі мав і тими які були нецікаві. Цей альбом десь до третього курсу навчання в університеті , я брав до рук дуже рідко – лише в тих випадках, коли зовсім випадково мені приходили листи, на яких були наклеєні художні марки. Я їх спочатку по-дурості просто відривав, а потім навчився відпарювати – і складав до альбому. І завжди цей старенький клясер для поштових марок був нагадуванням про те, що я загубив батькову колекцію марок, а особливо було шкода серії літаків часів СРСР.
За студентських часів я ніколи не жив у гуртожитку. Мені його просто не дали, а хабарів батьки вирішили не носити. Для таких студентів у Тернополі завжди була альтернатива – знімати квартиру, тобто, кімнату в квартирі якоїсь бабусі – ну так принаймні було у мене. І з другого до четвертого курсу я знімав кімнату на вул.Карпенка, 13/32 з Русланом Боднаруком – таким ще філологом ТНПУ. А ще Руслан часто займався підробітком-перепродажем інтернет-аукціонах. І якогось вечора я запитав, чи можна придбати там марки? Він відповів, що звісно і матиме на увазі, коли можна взяти за невелику суму «нормальний матеріал».
Я йому тоді ще наголошував про авіа-серію марок СРСР. І якогось вечора він сказав, що є цікавий недорогий лот і саме те, що мене цікавить. Ми поставили ставку, зацікавлення до цього лоту більше ні у кого не було, ми його виграли, відразу оплатили, тому вже за кілька днів я тримав у руках три альбоми з марками радянського союзу та інших країн соц.табору.
Найбільше задоволення тоді було перескладати усі три альбоми марок на свій манер і вподобання. На це пішло кілька вечорів. Більшість марок, які колись я поміняв на ліхтарик, знову опинилися у старенькому батьківському альбомі. Коли батькові повідомив, що альбом знов такий, як і був колись, він, звичайно, махнув головою, мовляв, добре, що хоч колись мені розум в голову приходить і краще пізно ніж ніколи, але також сказав, що думав, що я вже давно про цей альбом забув.
В принципі справа була зроблена. Совість чиста. Але коли я почав на п’ятому курсі працювати у видавництві, одним з моїх обов’язків, що залишились і досі, було відправляти листи. На фірмі вирішили не закуповувати конвертів відразу з маркою, а виготовляти конверти з логотипом товариства і вже на конверт клеїти марки при відправці. Спочатку я, не розбираючись і не допитуючись, особливо, купував стандартні марки. Але одного разу мене запитали на поштовому відділенні: «Вам художні чи стандартні?». Я відповів, мовляв, якщо художні так само коштують, то давайте їх. А потім при кожній купівлі марок для видавництва, я вже брав нову художню марку і в свою колекцію марок України.
І як то кажуть пішло-поїхало. Кожного разу марок ставало все більше. Потім був увесь річний набір.
Потім я почав збирати марки у художніх листах. Потім мене прийняли до Асоціації філателістів України. Потім інтерес розширювався, що тепер я збираю не тільки «хронологію» марок України, але й кілька теми світової філателії.
Про збирання марок можна розповідати багато – наприклад, досліджувати історію певної країни, вдало вкладати кошти в «майбутнє», хоча я ще не бачив жодного справжнього філателіста, який би просто так продав би єдину свою колекцію, хоча бізнес і там вести можна. Зрештою, кажуть дослідники, що збирання-колекціонування будь-чого продовжує життя на десять-п’ятнадцять років – чому? – бо це в першу чергу засіб збереження нервових клітин.
Для мене це спосіб поринути зовсім в інший світ на кілька годин, а то й вечорів, коли хочеться втекти від усього довкола.
ПОШТАМТ
Добре, що у світі ще не все візуалізовано,
добре, що не все вдається замерéжувати,
коли приходять паперові листівки з щорічними поздоровленнями,
коли приходять щомісячні комунальні застереження.
Пошта — це місце, де можна придбати все і на все
оформити підписку:
від місцевих газет та журналів до прального порошку
та мила;
це роздерті конверти, чиясь обірвана близькість,
це облуплена штукатурка будинку і на сходах відсутні перила.
За вікном на ровері розвозить пенсії поштарка,
а у скриньку падають листи немов жовтневе листя —
вкотре, мов рани, перед відправленням зализуєш марки
у відповідь маніакальним філателістам.
