Юлія Лисенко, 28 років, смт. Бородянка, Київщина
Чи знаєш ти, як це: виходити в поле,
Де цвіте при землі нечуй-вітер.
І жайвір невидимий день не стихає.
Все сонцем наповнене…
Хто тобі право дав зараз судити,
Коли ти нічого про мене не знаєш?
А лиш уяви-но: у полудень млосно-зімлілий
Садок усім цвітом своїм задрімав біля хати,
Звичайно, вишневий. Та тільки у нім – не хрущі –
Джмелі ще зрання в паничах розгуділись,
Розважливі і (як у вас там співали) мохнаті.
І десь Катя Чілі по радіо плаче-кричить.
Буває по-іншому: вийшла з метро на бруківку.
Холодне повітря, прозорість круг мене, в мені…
А по Городецького люди, повільно чи швидко,
В єдиному напрямку. Не маршируючи, ні.
І «Лента за лентою» вулицю переповняє:
Лунає мелодія, з губ так і рвуться слова…
Ти бачив це? Чув? То відкіль же, мій брате, ти знаєш,
Що маю я думать, чим жити і що відчувать?
А вірші Тичини у оригіналі читати?
Можливо, Франка? Не доводилось? Звісно. Чому?
Вважаєш, Вкраїна – це сад і побілена хата?
Спориш на подвір’ї стежину обняв-обігнув.
Любов до Вітчизни можлива і без шароварів,
І без вишиванки, барвінку, калини і хат.
Любить Україну – завжди – неможливо без згарищ,
Без протистояння, без сили, без волі, без врат.
