Сьогодні місто замітав сніг. Я вийшов від неї, стукнув дверима. Здавалось цей звук почули всі сусіди. В мені вирувала буря емоцій, така ж, як і на вулиці. Холодний січневий вітер обпікав обличчя, гойдав верхівки дерев. Перший місяць в григоріанському календарі ще не встиг розпочатись, як наші стосунки вже добігали закінчення. Вулиця опівночі була порожньою. Сніг неквапливо падав до ніг.
Глибоко вдихнув повітря, я відчув, як холод обпікає мої легені. Через жінок розпочинались війни, відбувались дуелі, гинули поети, я ж через жінку о першій ночі опинився на вулиці.
Я ніколи не любив кричати, бити посуд, чи робити подібні речі. В такому випадку вислуховував її істерику, говорив у відповідь декілька речень, брав цигарки і виходив на вулицю, щоб заспокоїтись. Так краще обом, бо можна наговорити зайвого. Листок який зім’яли, вже ніколи не буде ідеально рівним. Після виверження вулкану, лава має остинути,перетворитись на камінь. Я взяв телефон Nokia, цигарки і закрив за собою двері. Жовті маршрутки «Богдан» вже не прямували по артеріях міста. Поспішаючи забув взяти гаманець, тому про таксі залишалось тільки мріяти. Відстань до моєї квартири доведеться долати під цим снігом, що ніяк не вгамується.
Від її будинку до моєї квартири йти дві години. В пачці залишилось шість цигарок. Я вирішив пройтись біля озера. Місцеві називали цю водойму «озером», така назва звучить романтичніше, ніж просто називати «став». Морози цієї зими були сильними і поверхня води добре вкрилась льодом. Вітер обпікав обличчя і легені, хотілось чимшвидше зайти в тепле приміщення. Я вирішив скоротити свій маршрут і піти через став. Ми звикли обирати простіші шляхи.
Перші кроки завжди робити важко, відчувається страх, невпевненість, але з кожним наступним кроком відчуваєш все більше впевненості у собі. Я віддалявся від неї, залишаючи за спиною рік відносин, радісних моментів, звичайно між нами частенько виникали сварки, як завжди, через дрібниці. Гордість не дозволяла мені зателефонувати першим. Зупинився, дістав цигарки, відчув смак тютюну, що був змішаний із холодним повітрям в легенях. Від берега я відійшов на двісті метрів. Так добре, тихо, нікого навколо. Інколи хочеться втекти від всіх, побути одному. Хоч в великому місті завжди відчуваєш себе самотнім.
Наді мною видніються зорі, на які я рідко звертав останнім часом увагу. Взагалі, останнім часом, життя перетворилось в рутину сірих буднів, робота в редакції журналу, по вихідних гулянки з друзями, кожного ранку через силу втискаю своє тіло в маршрутку, включаю музику, щоб нічого не чути, і так вже багато місяців підряд.
Прийшла смс від неї «Вибач мене». Я вже був по середині озера і саме в цей момент почув, як тріщить лід під моїми ногами. Повільно опустився на коліна, ліг на лід. Щокою доторкнувся до холодного снігу. Холод почав проникати через куртку. Серце так прискорено билось, що здавалось ще трішки і проб’є цей лід. Затримав дихання. В пам’яті згадались всі уроки ОБЖ, вчитель Валерій Іванович, який нас вчив, що потрібно робити у таких випадках. Було чути, як звук від тріщин віддалявся все далі від мене. Майже тиша. Тільки слухаю, як б’ється моє серце.
Підімною метри води. Все, що рятувало мене, це тонкий шар льоду. Я знаходився посередині озера, саме в цей момент потрібно прийняти важливе рішення, рішення від якого буде залежати життя. Що робити далі? Час наче зупинився, я не чув шуму автомобілів, вічного гулу міста. Прислухався до звуку, як тріщить лід. Тріщина з’явилась і в моєму житті. Телефон вимкнувся, він завжди вимикається у момент, коли найбільше потрібний.
Повільно почав повзти, немов ящірка. Відповз на достатню відстань, перевернувся і ліг на спину, очі вдивлялись у зоряне небо. Дихання було прискореним. Руки трусились, від шокового стану. Підпалив цигарку, зробив глибокий подих. Вся куртка була вкрита снігом. Я вже майже забув про холод, про нашу сварку. Я – живий.
Повільно підвівся. Вже не так впевнено робив кожний наступний крок. Коли втрачаєш, то починаєш насправді цінувати. Пронеслась в голові думка, що я міг так вийти із квартири і більше ніколи не побачити її. Через декілька днів в місцевих газетах з’явилось би оголошення «пропав журналіст», колеги не зрозуміли б куди я зник. Віка подумала б, що я просто пішов назавжди з її життя. Мені хотілось, як найшвидше зійти з цього льоду, що здавалось інколи ще потріскував. На годиннику була друга ночі. До берега залишалось триста метрів…
