додому Головні Vokzal limited. Блог Юрія Матевощука

Vokzal limited. Блог Юрія Матевощука

755

matewo– Шановний, так-так, Ви, не буде закурити? Нє. От… А у Вас, шановний, я до тебе говорю, закурити? О, дякую, дякую. Підійдіть, я візьму. Підкуріть, Дякую, дякую, шановний.

– Саня підійди ближче, шоб мєнти не бачили.

– Шось мені, Вася, стрьомно.

 

Тернопільський залізничний вокзал. Двоє на пероні, прямують до крісел побіля стін, один на інвалідному візку, другий з костилем, без ноги.

– Шановний, закурити не буде?

Я мовчки відкриваю пачку цигарок, Саня, той, що з костилем, бере три цигарки і перекладає їх до своєї майже повної пачки з-під вінстона, де, за моїми здогадками розташовувались цигарки багатьох марок. Потім відвертається, і сідає за два крісла від мене. Вася на візку під’їжджає поблизу нього.

– Ну, шо Вася, взяв?

Вася виймає з-під візка чекушку, роздивившись в різні боки, випиває рівно півпляшки, кривиться і віддає Сані. Той нікуди не дивиться, випиває залпом, прицмокує, бере з-під пачки вінстона одну мальборо і знов закурює.

– Шось мені стрьомно, Вася. Сьогодні один в мене спитав, чого я сижу на тротуарі і прошу. А я йому кажу: ти думаєш, якби я був як ти, то я би сидів тута? – Нє. Думаєш, мені добре тут без ноги сидіти. Думаєш, я нічого не вмію? – Вмію! Я на шабашки б ходив. Знаєш, як я шчикатурю? Я до зони в селі був ліпшим шчикатуром. Та я хату за день міг пошчикатурити. Нормально. Я би ходив на шабашки. За шчикатурку зараз знаєш, скільки беруть? Знаєш скільки б я грошей мав? Ого, я вже б собі двоповерхову пошчикатурив. Чого сижу тут…

– Саня, ти головне не псіхуй. Просто роби всьо як я. Роби всьо, шо я тобі скажу. І будеш мати. Чого нам сьодні тра ше? З мєнтами якось порішаємо. На ніч в дворику, Люська обіцяла ше достати.

– Шановний, от Ви, так в сіній куртці, закурити буде, нє?

Зірвався вітер. Я взяв свою сумку і пішов в середину вокзалу до залів очікування. До мого дизеля на Ланівці було ще рівно 48 хвилин.

Тут було небагато людей: бабка з тлумаками дрімала в кутку, якийсь чоловік нервово сидів на кріслі, похитуючись, ще один хлопець мого віку читав газету – я присів недалеко біля нього, з книжкою. В коридорі до залів з’явилась якась жінка. Вона миттю оцінила ситуацію, підійшла до бабки і почала її будити – та не відзивалася. Тоді підійшла до хлопця з газетою.

– Шо ти читаєш? Не маєш більше, шо читати? Тово всьо, шо пише – від чорта. Ти шо чорт? Во маєш журнали, тута пише, святе письмо. Ти шо на мене не дивися? Ах ти чортяка, я тебе навчу в Єгову вірити: Отче наш і ти Богородиця…

Вона читає якісь свої молитви і хрестить кілька разів хлопця, а заразом мене. Вже хоче відходити, як бачить трьох чоловіків невиразної зовнішності, в легких куртках, незважаючи на холодну погоду. Один з них без ноги і з костилем. Ті розкладаються на кріслах і дістають пляшку нульсім, на вигляд палену, і по черзі п’ють.

– Ви шо тут п’єте? Люди добрі, хіба так можна? Та то вся горілка від чорта.

– Пані, сідайте біля нас. Чого б не зігрітися. Вип’єте.

Вона сідає і продовжує:

– Ви шо не знали сте, шо пише во “Брак самовладання викликає Боже несхвалення” – у Біблії оно: «Вино – зрадник, а міцні напої – буйність; хто ними захоплюється – нерозумний». Ви нерозумні! Туво в мене в журналі пише, я вам дам почитати про то. В ім’я Отця…

Вона їх хрестить і передає журнали. Двоє напрочуд швидко під час її монологу влупили з третім нульсім і збираютться вшиватися. Той, що без ноги лишається.

– Ну добре оті двоє, але ж Ви, файний чоловік, Ви ж сім’ю свою не поважаєте.

– Вони вигнали мене.

– Як то?

– Ну як? Прийшов я з зони без ноги, ампутували там ногу – забухав, а вони кажуть, шо їм не треба пияка в хаті, і вигнали.

– Якої то зони?

– Ну сидів я. Бандіт! Я бандіт та й сидів за то шо крав. В мене і банда була!

– Та не кричіть так, бо ше почують. Отут в мене пише про таке, Ви візьміть, почитайте.

– А мені не стидно, я – бандіт. Тільки хата в мене лишилась не пошчикатурена. А нашо мені тепер та хата? Хай та курва сама її тепер шчикатурить, гигиги, ик! От ви, Пані, файна, йдемо з нами, там ше Люська обіцяла самогонки принести в дворик.

Він цілує її руки, залишаючи на них згустки проспиртованої смердючої слини.

– Ні, ні, вибачте, я вже мушу йти.

– Можна, я Вас ше в щочку цмокну, ну разок?

– Ну, хіба один раз і я піду.

Він, той самий Саня, приліплюється своєю слиною до її щоки, вона легко вивертається і швидко тікає геть, з його рук падає костиль, і він говорить якісь свої сакральні нецензурні молитви, після чого також зникає.

Потім жіночий писклявий голос вокзалу врешті сповіщає, що за 5 хвилин прибуває мій дизель на Ланівці.

Я виходжу на платформу і бачу вже «знайомого»  Васю, який лається на якусь жінку. Позаду них без костиля сидить прямо на пероні Саня.

– От, напилося, шо костиля загубило, чим ти думав?! Люди, люди, дивіться, як воно набралося, а його на поїзд треба затягнути.

Інтуїція мені підказує, що ту жінку звуть Люською.

Я сідаю в останній вагон, провалюючись на три з лишком години в міцний сон. Потяг прибуває після дванадцятої.

 

Вже годину суне потяг

напівсонними шляхами:

сморід старості і протяг

з-поміж тамбурів димами;

«по посвідченню» барижать

бабки молоком і пивом,

доки залізничну грижу

буде їм тягти під силу;

мужики – бухло, закуска –

все для спільного знаменника,

за розвагу і спокусу

споювати їм священника;

а коли не те хтось скаже

чи із дурості підскочить –

в них на кожен шум і лажу

заготовленні заточки;

тут не зна, що буде зараз,

і продовжиться це доки;

за вікном минув лиш Збараж

дизель Ланівці-Тернопіль.

– Шановний, шановний… Маєш закурити? – Чую знайомий голос, виходячи з вагону по прибутті до Лановець. Віддаю йому свою пачку і вже за спиною чую:

– Будеш виходити, двері закрий!..

Часу він матиме до 5 ранку, доки потяг не відбуде назад до Тернополя, до ЙОГО вокзалу.