“Ні, я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає.” Сьогодні, 25 лютого, минає 145 років від дня народження Лесі Українки, видатної української письменниці, поетеси, перекладача, громадської діячки. У Тернополі студенти, активісти Тернопільського обласного об’єднання товариства “Просвіта” організували творчий вечір. Наприкінці дев’ятнадцятого століття активними просвітянами були чи не усі з родини Лесі Українки. Почуте вражає актуальністю.
У чотири роки навчилася читати, у п’ять – грати на роялі, у шість – почала вишивати, у вісім – писати вірші. Вона вільно володіла 10-тьма мовами. Та рідною вважала українську. Їй судилось прожити лише 42 роки, та вона поспішала творити, утверджуватись і жити, про неї важко говорити у минулому часі, бо її твори актуальні і сьогодні. Вони містично сильні, пройняті емоціями живі і актуальні.
“Щоб не плакать – я сміялась”, Вона вчила “без надії сподіватись” а ще писала: “Немає честі нападати ззаду”, “З рук смерті люди дістають безсмертя”, “Пекло страшніше горить в нашім краю”,”Хто звільниться сам — той вільним буде; як звільнить хтось кого — в неволю забере”.
Чи не за ці слова на зламі ХІХ та ХХ сторіч Франко назвав Лесю Українку “мало не єдиним чоловіком в українській літературі”. Тернопільські просвітяни вирішили у ювілейний день нагадати про Дочку Прометея.
– Тому що вона для нас багато зробила. Ми мусимо тих людей пам’ятати наших світочів, вони творили нашу державу, нині зі зброєю в руках, а хто своїм словом, до речі, слово у хворобу важку було її єдиною зброєю. Слово буває сильнішим за зброю таку. Леся Українка так і писала, що на місце одного вбитого героя стануть мільйони інших і захистять Україну, – розповідає поетеса, співорганізатор заходу Леся Любарська.
До творчого вечора долучились місцеві виконавці, громадські діячі, студенти, а учасники народного художнього театру “Дивосвіт” 22-ї Тернопільської школи поставили уривок з вистави за п’єсою Лесі Українки “Лісова пісня”.
