Національна українська поетеса Леся Українка (1871-1913) (справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач ) народилася 13 лютого 1871 року. Її мати, жінка вольова, дуже розумна і владна, сама дала дочці освіту, виробивши власну методику навчання. Батько Лесі (так з малих років називали дівчинку ) був знатним поміщиком, захоплювався музикою, живописом, літературою. Добрий, м’який – він обожнював свою дочку, був щасливий, коли в 5 років вона сама написала невеличку музичну п’єсу, показавши прекрасні здібності до музики.
ПОЗНАЙОМИЛИСЬ, ЗЛОМЛЕНІ ХВОРОБОЮ
Батьки пророкували дочці майбутнє відомого музиканта, але їх мрія обірвалась в той рік, коли з веселої і рухливої дитини за кілька місяців Леся перетворилася на слабку, тендітну, хворобливу дівчинку. Їй було всього 10 років, коли лікарі поставили страшний для того часу діагноз: туберкульоз кістки. Займатися музикою їй було заборонено, і велику частину часу дівчинка лежала в ліжку. Однак, мужня Леся не бажала миритися зі своїм становищем: вона стала читати книги, вивчати мови (Леся Українка знала 9 мов!), захопилася історією Сходу і навіть написала підручник з давньої історії східних народів для своїх молодших сестер. У той час їй ледь виповнилося 19 років.
Друзі та знайомі захоплювалися цією незвичайною дівчиною, її освіченістю, тонким розумом, здатністю мужньо переносити будь-які труднощі. Прогулянки, зустрічі з друзями, читання і літературна праця – все це вимагало від неї величезних фізичних зусиль. Але Леся це так вміло приховувала, що незнайомі люди навряд чи здогадувалися про сильну недугу, яка завдавала юній поетесі страшного фізичного болю і душевних страждань.
Можливо, за це доля нагородила її почуттям, яке надихнуло поетесу на створення чудових ліричних шедеврів, досі популярних не лише в українській літературі .
Вони познайомилися в Ялті в 1897 році. Двоє самотніх людей, зломлених важкою хворобою. Він – стриманий, скромний, делікатний молодий чоловік 27 років, синьоокий, красивий, з хворобливою матовою шкірою. Демократ, революціонер, засновник політичних гуртків в Києві та Мінську, один з організаторів I з’їзду РСДРП Сергій Костянтинович Мержинський до того ж захоплювався і поезією, однак великих творчих висот не досяг.
Вона – на рік за нього молодша, тендітна, худенька, сором’язлива, схожа на зовсім юну дівчину. Жінка, що втілює в собі силу і мудрість, талант і широку душу, що зуміла знайти в собі мужність боротися з хворобою і прожити дуже коротке життя так яскраво і повноцінно.
“МІЙ НОВИЙ ЗНАЙОМИЙ МЕРЖИНСЬКИЙ ВСЕ ПЛАЧЕ”
Одного разу революціонер Павло Тучапський порекомендував своєму хворому на туберкульоз другові Сергію Мержинському підлікуватися в Ялті і мимохідь зауважив, що там той зможе побачити Ларису Петрівну Косач, талановиту поетесу і розумну жінку, з якою навряд чи буде нудно в маленькому курортному містечку. Зрозуміло, Мержинський скористався порадою соратника і провідав Лесю в Ялті. Вона йому відразу сподобалася. Але на поетесу молодий чоловік справив не найкраще враження: «Мій новий знайомий Мержинський, – нарікала Леся, – все плаче, що море йому не видно, москіти його з’їдають і купання не те». Вона іронізувала, але Леся мала право так говорити. Іноді, майже втрачаючи свідомість на ялтинських вуличках, вона лягала прямо на землю, щоб перепочити трохи і йти далі. Вона знала, що таке фізичний біль і вміла терпіти його, а комарі і холодне море здавалися на тлі всього іншого зовсім незначною дрібницею.
Чим далі тривало знайомство, тим тепліше і щире ставилася поетеса до нового друга. Йому першому прочитала вона п’єсу «Блакитна троянда», з боку скромної Лесі це було знаком особливого розташування і довіри. Незабаром Мержинський повернувся до Мінська, а Леся залишилася в Криму ще на рік. Настала осінь. Ялта спорожніла. Хворій жінці ставало все гірше: боліли не тільки кістки – з’явилися нервові напади і висип по тілу. І раптом, абсолютно не очікуючи того, Леся отримала невеликий, але дуже емоційний лист від Мержинського. Він запропонував поставити її п’єсу в мінському театрі, і поетеса з радістю прийняла пропозицію. Однак це був лише привід, щоб продовжити відносини, і Леся потім довго журилася, чому ж її знайомий в інших листах абсолютно не згадував про п’єсу, зачіпаючи в листуванні зовсім інші теми.
У 1899 році Леся повернулася додому. Через кілька днів туди приїхав і Сергій Мержинський. Він пристрасно бажав побачити свою подругу, але Леся нібито залишилася байдужою до його приїзду. Поетеса думала про інше: про майбутню операцію, яка, так хотілося вірити, поверне їй здоров’я і дасть нові сили. Через два тижні нещасний закоханий покинув Гадяч. А після його від’їзду Леся написала вірш « Перервалася, не закінчиться, бесіда …» і присвятила його Сергію. Вона знала, як їй дорогий і близький цей обережний, розуміючий чоловік, але відкрити йому свої почуття поки не могла. Леся Косач вирушила до Берліна, де пройшла довгоочікувана і дуже болюча операція: разом з вогнищем туберкульозу у поетеси була вилучена велика частина тазостегнового суглоба. Згодом вона зізналася, що «навіть за небесне царство більше такого не захоче».
“МІЙ ЛЮБИЙ ДРУЖЕ, СТВОРЕНИЙ ДЛЯ МЕНЕ…”
Коли Леся повернулася в Україну, на своєму столі вона знайшла подарунок від Сергія – невеликий томик творів Гейне. На звороті титульного аркуша Мержинський підписав: «Пані Лесі на пам’ять про дружні і сердечні відносини». Жінка намагалася погасити в собі любов, оскільки розуміла, що майбутнього у них немає. Вона чудово усвідомлювала, що не має морального права мати дітей і виходити заміж. Сергій, будучи невиліковно хворим на туберкульоз, теж виразно розумів це. Але він став близьким другом поетеси, дарував їй тепло, підтримку, розуміння. І з кожним днем все більше втрачав сили.
Взимку 1900 року, черговий раз зустрівшись з Сергієм в Києві, Леся була вкрай засмучена станом свого друга і в надії, що ялтинське повітря поверне йому сили, змусила Мержинського поїхати до Криму. Через півроку, не відчувши покращення, Сергій повернувся до Мінська і оселився на квартирі у своїх тіток. Він більше не міг піклуватися про себе самостійно і згасав з кожним днем. А Леся, дізнавшись про це, захотіла відразу відправитися до коханого і, можливо, зізнатися йому в своїх почуттях. Відчайдушна поетеса була готова на все. Знесилена від операції, кульгаючи, слабка, вона присягалася рідним: «Якщо не вистачить на лікування С.К. моїх грошей, я позичу, дістану ще яку-небудь роботу…». Побоюючись налякати Сергія і викликати які-небудь підозри, вона відклала свій раптовий приїзд. У її планах було перечекати зиму і, коли Мержинський трохи поправиться, відвезти його за кордон.
Вона вже не приховувала своїх почуттів до коханого: «Друже, мій любий друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя ? .. Я бачила тебе і раніше, але тепер я йду до тебе з усією душею, як дитина йде в обійми того, хто її жалує … Тільки з тобою я не одна. Тільки з тобою я не на чужині … »
Леся продовжувала писати, і велика частина її прекрасних, ліричних віршів того часу була звернена до Сергія Мержинського. «Таких очей у людей не буває, – говорила Леся. – Ці очі з інших світів…» Але проходили дні, а стан коханого все погіршувався. Поетеса не могла більше відкладати свій приїзд до Мінська. Всупереч волі матері, яка опиралася любовному зв’язку дочки з революціонером, Леся вирушила до Білорусії, де оселилася у тіток Сергія і не відходила від коханого чоловіка ні на хвилину. А ночами у відчаї писала своїм близьким: «Життя моє тут трагічне. Я повинна бути самою спокійною серед всіх, хоча я менше за все маю ілюзії, а тому й надії… Мій друг каже, як ми поїдемо за кордон, до Швейцарії, як буде чудово зустріти там весну. А я весни боюся, так боюся, як… Того , чого не можу назвати ».
Сергій дорікав її в тому, що через нього вона зупинила свою роботу, що підриває своє і без того слабке здоров’я. І Леся, набираючись нових сил, посміхалася йому, показувала, що нічого не змінилося, що вона пише, творить і створює нові вірші. Поетеса була змушена працювати, щоб коханий чоловік ні на мить не помітив, як сильно вона пригнічена і як чітко усвідомлює, що неминуче наближається смерть. У ніч на 18 січня 1901 Леся Українка створила один з прекрасних ліричних шедеврів про самовідданість, жертовність і любов. «Одержима» досі змушує читача переживати те, що відчувала ці два страшних місяці поруч з коханим Леся. «Я не покину його, як покинули його інші друзі, – писала своїм рідним поетеса. – Я з ним залишуся стільки, скільки цього буде потрібно».
ЧОМУ ЛЕСЯ СТАЛА ДРУЖИНОЮ ІНШОГО, НЕ ЛЮБЛЯЧИ ЙОГО?
Переживши зиму, Сергій Костянтинович Мержинський помер 3 березня 1901 року на руках у улюбленої подруги. Леся до кінця свого життя зберегла любов до Мержинського. І навіть потім, коли вийшла заміж за іншого, відданого їй чоловіка, вона не переставала згадувати про колишнього коханого, який покинув цей світ раніше за неї.
Через 6 років після смерті Сергія, коли Лесі виповнилося 36 років, вона зустріла Климента Квітку, музикознавця і збирача народного фольклору. Сувора мати Лесі була категорично проти зв’язку дочки з новим другом. Вона щиро вважала, що небагатий шанувальник просто хоче нажитися на союзі з забезпеченої Лесею. Але дочка зробила рішучий крок. Вона повністю відмовилася від батьківських грошей і пішла до Климента, щоб почати з ним нове, самостійне життя.
Вони одружилися. Скромний, ніжний і терплячий Квітка довів своє щире почуття до дорогої його серцю жінки. Він продавав все нажите ним і таким чином збирав гроші для лікування дружини. На виручені суми Леся лікувалася в Європі у найкращих лікарів, але хвороба продовжувала прогресувати. Призупинити її цього разу лікарям не вдалося. Поетеса померла в Грузії 19 липня 1913 року.
Чому Леся Українка стала дружиною Квітки, не люблячи його, а за Мержинського, до якого живила найсильніші почуття, заміж не вийшла? Леся так і не змогла цього пояснити. «Любов не знає абсолютної справедливості, – помічала вона, – але в цьому і є її вища справедливість».
ЛИСТ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ДО СЕРГІЯ МЕРЖИНСЬКОГО
“Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.
Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.
Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди! Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди”.
7.ХІ 1900
Леся Українка
