Дитячий табір *блог Юрія Матевощука*

matewoНаприкінці навчання на третьому курсі педагогічного універу всіх студентів влітку очікувало проходження педагогічної практики в літніх таборах відпочинку для дітей. Кожен під час практики мав можливість отримати почесне звання «Педагога-організатора», яке в народі досі звучить не інакше як «Вожатий», та зміну-дві, а то й все літо зі завжди усміхненим лицем, гарним настроєм та запальничкою всередині наповнювати відпочивальний процес для дітлахів: різноманітні концерти, таборові вогнища, змагання, розмальовані ватмани, загонові кричалки і те де.
Читати далі

10 Лис 2015, 11:37 Перегляди: 862Перегляди: 862

Чесна гра *блог Юрія Матевощука*

matewoЦе була одна з небагатьох ігор цього сезону, яка проходила на місцевому стадіоні в Тернополі, де виграли «господарі» – «Нива» у чернігівської «Десни». Я їхав після роботи додому і зауважив афішу – здивувало, що грали посеред тижня, але я якраз встиг на початок матчу. Компанії шукати не було часу, тому швидко забіг у магазин за пивом-чіпсами(стандартний набір тернопільського вболівальника – інгредієнти можуть змінюватися) і гайда на стадіон. Читати далі

22 Вер 2015, 09:36 Перегляди: 682Перегляди: 682

Марки *блог Юрія Матевощука*

matewoТо був недільний ранок. В двері постукали. Мама відчинила і покликала мене: «Там якісь хлопці старші, тебе питають». Я прошмигнув у коридор, потім у під’їзд. В очі відразу спалахнув різкий промінь світла від новенького кишенькового ліхтарика:

– Ги-ги. Це твій. Новий, як і обіцяв. З базару щойно взяв. Таких ше наші пацани не мають, ти будеш перший, хто має такий фанарик. Марки де? Марки приніс? Так, чо ти ше тут. Давай, а то я не маю часу. Читати далі

27 Сер 2015, 10:35 Перегляди: 1 214Перегляди: 1 214

Про ТОО НСПУ …тобто про Тернопільську обласну організацію Національної спілки письменників України *блог Юрія Матевощука*

matewoПро ТОО НСПУ

…тобто про Тернопільську обласну організацію Національної спілки письменників України

Власне, мова піде лише про мій погляд на цю тему, опираючись на особистий невеликий досвід з укрліт і НСПУ.

 

Літературні студії, організації, спілки і т.д. створюються вразі нагальної потреби окремої групи людей(письменників, менеджерів, чиновників) для досягнення певного результату(вдосконалення майстерності, організація діяльності, вплив на певні верстви суспільства за рахунок літератури), а інколи як просто субкультури, що не сприймають віянь тогочасних і минулих течій в літературі і готові творити щось зовсім нове і несхоже. Читати далі

04 Сер 2015, 12:22 Перегляди: 902Перегляди: 902

Білоруські таксисти. Блог Юрія Матевощука

matewoІснує таке повір’я: якщо ти приїжджаєш до міста, в якому ніколи не бував до цього, нікого не знаєш і не володієш жодною інформацією про те, що в тому місті відбувається – йди в перукарню і за годину-дві ти знатимеш усі чутки та усіх головних дійових осіб, котрі «відзначились» у цій місцині.

Але мені здається, що в наш час знайшовся більш дієвий і простіший спосіб бути в курсі якщо не всіх, то багатьох подій. І зачіску змінювати часто не потрібно. Не скажу, що я є якимось розмовним маніяком, але поговорити я люблю, звичайно, якщо розмова клеїться і співрозмовнику то навзаєм. Так от. Особливо цікаво розмовляти з таксистами.  Ясно, що серед них бувають і зовсім неговіркі, і тоді ми весь маршрут проїжджаємо мовчки втупившись в дорогу. Та зазвичай все відбувається навпаки – і ми за тих хвилин десять-п’ятнадцять можемо говорити геть про все: політику, музику, футбол, аварії, погані дороги, темношкірих студентів і т.д.

Цікаво те, що в кожному місті, де я користувався таксі, можна зробити висновок, що всі таксисти (як і водії маршруток, до речі) мають, звичайно, професійно спільні риси, але їх завжди дещо відрізняє – залежить від місцезнаходження, їхнього авта, музики чи радіо, які вони слухають, політичних вподобань та ін. Зовсім по-іншому, було поспілкуватися з таксистами з так званого «ближнього» білоруського зарубіжжя.

В Білорусь ми поїхали з Юрком на запрошення «Союзу незалежних білоруських письменників» виступити на фестивалі «Вершы на асфальце» в Мінську. Їхали ми кількома автобусами: з Тернополя до Луцька, потім до Ковеля, звідти у Брест, а з Бреста у Мінськ – це і дешевше і якусь контрабанду перевезти можна, а в нашому випадку – це алкоголь і книжки – наче у класика: «красиве і корисне».

В Бресті скористатися таксі, на жаль, не вдалося, тому і писати про брестських таксистів нічого. Загалом, красиве місто: ідеальна чистота (як в усій Білорусі), спокій, та багато міліціонерів – стабільність, одним словом. Як і було домовлено, у Бресті ми зустрілись із нашими знайомими письменниками, з якими вже разом мали вирушати до Мінська. Ми хотіли поїхати подивитися на славнозвісну брестську фортецю (не знаю як перекласти «крепость», тому нехай буде «фортеця»), але прогулявшись центром міста і знайшовши магазин, де продавалось «пладова-ягаднае», зрозуміли, що часу в нас небагато, тому вирішили повернулись до квартири і скуштувати цей прекрасний, відомий ще за «совка» своїм смаком і доступною, невеликою ціною напій.

До речі, коли ми виходили з магазину,  один чоловік, будучи на підпитку, запитав, чи не має хто з нас закурити – ми відповіли, що так, вгощайтесь, це мовляв, ще з України цигарки – на що він відповів – «То я ними можу отруїтись?!».

У Мінську ми були три дні, скільки і тривав фестиваль. Вдень користувалися громадським транспортом – ввечері-вночі, відповідно викликали таксі, щоб повернутися з фестивалю до квартири, в якій ми тимчасово мешкали. Ми завжди їхали невеликими групами, але я кожного разу сідав в авто на місце біля водія, щоб при можливості потеревенити.

Першого таксиста звали Сергій. Коли ми сіли в авто, він відразу врубав дискотечну музику і говорив, що ми будемо їхати, як в дискоклубі. Коли я йому пояснив, що нам не зовсім така музика подобається, він відразу її стишив(а може через мою українську мову) і почав розпитувати хто ми і звідки. Я зі стриманою ґречністю почав говорити, який у них порядок – він відразу підхопив цю хвилю і випалив: «Та ясно, чувак, в нас тут порядок, в нас тут все дуже добре, про нас дбають.

От я був кілька разів закордоном: Англія, Шрі-Ланка – так шо я тобі скажу – вдома краще. Тут наші спецслужби про мене знають все, от ми з тобою їдемо, а вони знають де я і завжди мені можуть помогти – порядок, чувак.  Я тому і повернувся. А у вас шо? Війна, корупція, хабарництво. Ти шо не чув, шо ваші політики на Кіпрі всьо викупили. Українські олігархи увесь Кіпр купили! От через вашу корупцію оце все і твориться. Вот так вот». Коли ми приїхали до місця призначення, він ще додав щось типу «удачі, пісатєлі!», і ми розплатились і вийшли з авта.

Другий таксист для мене був ніби в тумані. Ні, ніякого туману тоді у Мінську не було – просто другий день фестивалю видався надто прекрасним і алкогольним. Коли ми їхали, я довго перепитував, як же його звати, а він люб’язно посміхався і повторював, що його звати «Едвард». Таксист Едвард мені тоді здався схожим на грузинського півзахисника дніпропетровського Дніпра Джабу Канкаву – з короткою зачіскою і великою кількістю зубів у роті – ну так здавалося. Хоча насправді він був не грузином, а вірменином. Слухав в машині «шансон», але дуже тихо. Політикою ніколи не цікавився. А в Мінськ переїхав через велику любов до білоруської дівчини. Тому тут живе і працює.

Того ж дня ми ще раз викликали таксі. Бо з Едвардом, так склалися обставини, додому ми не доїхали, бо напросились у гості. Тому вже повертаючись з гостей нарешті до нашої квартири з таксистом ніхто не розмовляв і ніхто його не пам’ятає. Була 3 ночі і в радіоприймачі лунала пісня «Океану Ельзи» і ми всі в пів голосу підспівували.

Третього дня фестивалю, після офіційної частини ми їхали в гості до наших білоруських друзів-письменників, аби відсвяткувати вдало проведений фестиваль.

Четвертий таксист відразу усім не сподобався. Ми могли йому пробачити те, що він почувши по радіо Стаса Міхайлова увімкнув звук на повну, могли йому пробачити те, що він нас возив колами і щоразу пропонував додатково показати «достопрімєчятєльності» вночі, але коли він в нас запитав: «Рєбята, а чєво ви так нєнавідєтє рускіх?» – не те що не могли пробачити – ми не знали, що йому відповісти.

Тобто ми то знали, але були, м’яко кажучи, в шоці. Коли ми почали йому щось доводити, що мовляв не так «рускіх», як «окремих рускіх» – але десь на другій хвилині зрозуміли, що говорити щось дарма. Ми мовчки їхали решту маршруту.

Усі таксисти, з якими я спілкувався, розмовляли російською мовою. Не те, що мені було незручно – я відповідав українською, і лише коли вони аж зовсім не розуміли, то перекладав. Усі таксисти спілкувалися російською – крім одного.

Вже коли ми з Юрком о третій ночі виїжджали з квартири на залізничний вокзал, щоб сісти у поїзд до Бреста, ми зустріли зовсім іншого таксиста. Спочатку він мовчав. Ми ж з Юрком, як завжди, говорили про плани, про фестиваль і про все на світі – і коли таксист почув українську, то вклинився у розмову. Він говорив чистою білоруською. І не було жодного враження, що ми говоримо різними мовами. Перше, що він спитав: «розкажіть, як у вас, в Україні, розкажіть правду». Здавалось, ми говорили вічність, і зміст тої розмови не варто передавати – лише одне: наостанок він побажав нам удачі і міцного духу, щоб ми трималися, мовляв, «справжніх» білорусів набагато більше і що вони підтримують Україну, і що вони також хочуть змін, лише вони підуть дещо «іншим» шляхом.

 

09 Тра 2015, 12:35 Перегляди: 1 134Перегляди: 1 134

Шофер, візьміть по-посвідченню! Блог Юрія Матевощука

matewo Автобусна зупинка недалеко від автовокзалу, навпроти «Збруча». Спостерігається невелике скупчення дамочок літнього віку. Стою, чекаючи на «дванадцятку», що їде на «Дружбу». Біля мене ще кілька «молодих». Дамочки відверто хвилюються, хоча поки мовчать. Їх п’ятеро. Вони тримають великі торби і клумаки – швидше за все після базару. Це якраз був час, коли ввели розпорядження про те, що пільговиків возитимуть маршрутки до 3 чоловік одночасно. До нашого міні-натовпу підходить старий дідусь з паличкою, явно старший за цих бабусь на років 15-20. Читати далі

06 Кві 2015, 13:45 Перегляди: 1 086Перегляди: 1 086

Vokzal limited. Блог Юрія Матевощука

matewo– Шановний, так-так, Ви, не буде закурити? Нє. От… А у Вас, шановний, я до тебе говорю, закурити? О, дякую, дякую. Підійдіть, я візьму. Підкуріть, Дякую, дякую, шановний.

– Саня підійди ближче, шоб мєнти не бачили.

– Шось мені, Вася, стрьомно.

 

Тернопільський залізничний вокзал. Двоє на пероні, прямують до крісел побіля стін, один на інвалідному візку, другий з костилем, без ноги.

– Шановний, закурити не буде?

Я мовчки відкриваю пачку цигарок, Саня, той, що з костилем, бере три цигарки і перекладає їх до своєї майже повної пачки з-під вінстона, де, за моїми здогадками розташовувались цигарки багатьох марок. Потім відвертається, і сідає за два крісла від мене. Вася на візку під’їжджає поблизу нього.

– Ну, шо Вася, взяв?

Вася виймає з-під візка чекушку, роздивившись в різні боки, випиває рівно півпляшки, кривиться і віддає Сані. Той нікуди не дивиться, випиває залпом, прицмокує, бере з-під пачки вінстона одну мальборо і знов закурює.

– Шось мені стрьомно, Вася. Сьогодні один в мене спитав, чого я сижу на тротуарі і прошу. А я йому кажу: ти думаєш, якби я був як ти, то я би сидів тута? – Нє. Думаєш, мені добре тут без ноги сидіти. Думаєш, я нічого не вмію? – Вмію! Я на шабашки б ходив. Знаєш, як я шчикатурю? Я до зони в селі був ліпшим шчикатуром. Та я хату за день міг пошчикатурити. Нормально. Я би ходив на шабашки. За шчикатурку зараз знаєш, скільки беруть? Знаєш скільки б я грошей мав? Ого, я вже б собі двоповерхову пошчикатурив. Чого сижу тут…

– Саня, ти головне не псіхуй. Просто роби всьо як я. Роби всьо, шо я тобі скажу. І будеш мати. Чого нам сьодні тра ше? З мєнтами якось порішаємо. На ніч в дворику, Люська обіцяла ше достати.

– Шановний, от Ви, так в сіній куртці, закурити буде, нє?

Зірвався вітер. Я взяв свою сумку і пішов в середину вокзалу до залів очікування. До мого дизеля на Ланівці було ще рівно 48 хвилин.

Тут було небагато людей: бабка з тлумаками дрімала в кутку, якийсь чоловік нервово сидів на кріслі, похитуючись, ще один хлопець мого віку читав газету – я присів недалеко біля нього, з книжкою. В коридорі до залів з’явилась якась жінка. Вона миттю оцінила ситуацію, підійшла до бабки і почала її будити – та не відзивалася. Тоді підійшла до хлопця з газетою.

– Шо ти читаєш? Не маєш більше, шо читати? Тово всьо, шо пише – від чорта. Ти шо чорт? Во маєш журнали, тута пише, святе письмо. Ти шо на мене не дивися? Ах ти чортяка, я тебе навчу в Єгову вірити: Отче наш і ти Богородиця…

Вона читає якісь свої молитви і хрестить кілька разів хлопця, а заразом мене. Вже хоче відходити, як бачить трьох чоловіків невиразної зовнішності, в легких куртках, незважаючи на холодну погоду. Один з них без ноги і з костилем. Ті розкладаються на кріслах і дістають пляшку нульсім, на вигляд палену, і по черзі п’ють.

– Ви шо тут п’єте? Люди добрі, хіба так можна? Та то вся горілка від чорта.

– Пані, сідайте біля нас. Чого б не зігрітися. Вип’єте.

Вона сідає і продовжує:

– Ви шо не знали сте, шо пише во “Брак самовладання викликає Боже несхвалення” – у Біблії оно: «Вино – зрадник, а міцні напої – буйність; хто ними захоплюється – нерозумний». Ви нерозумні! Туво в мене в журналі пише, я вам дам почитати про то. В ім’я Отця…

Вона їх хрестить і передає журнали. Двоє напрочуд швидко під час її монологу влупили з третім нульсім і збираютться вшиватися. Той, що без ноги лишається.

– Ну добре оті двоє, але ж Ви, файний чоловік, Ви ж сім’ю свою не поважаєте.

– Вони вигнали мене.

– Як то?

– Ну як? Прийшов я з зони без ноги, ампутували там ногу – забухав, а вони кажуть, шо їм не треба пияка в хаті, і вигнали.

– Якої то зони?

– Ну сидів я. Бандіт! Я бандіт та й сидів за то шо крав. В мене і банда була!

– Та не кричіть так, бо ше почують. Отут в мене пише про таке, Ви візьміть, почитайте.

– А мені не стидно, я – бандіт. Тільки хата в мене лишилась не пошчикатурена. А нашо мені тепер та хата? Хай та курва сама її тепер шчикатурить, гигиги, ик! От ви, Пані, файна, йдемо з нами, там ше Люська обіцяла самогонки принести в дворик.

Він цілує її руки, залишаючи на них згустки проспиртованої смердючої слини.

– Ні, ні, вибачте, я вже мушу йти.

– Можна, я Вас ше в щочку цмокну, ну разок?

– Ну, хіба один раз і я піду.

Він, той самий Саня, приліплюється своєю слиною до її щоки, вона легко вивертається і швидко тікає геть, з його рук падає костиль, і він говорить якісь свої сакральні нецензурні молитви, після чого також зникає.

Потім жіночий писклявий голос вокзалу врешті сповіщає, що за 5 хвилин прибуває мій дизель на Ланівці.

Я виходжу на платформу і бачу вже «знайомого»  Васю, який лається на якусь жінку. Позаду них без костиля сидить прямо на пероні Саня.

– От, напилося, шо костиля загубило, чим ти думав?! Люди, люди, дивіться, як воно набралося, а його на поїзд треба затягнути.

Інтуїція мені підказує, що ту жінку звуть Люською.

Я сідаю в останній вагон, провалюючись на три з лишком години в міцний сон. Потяг прибуває після дванадцятої.

 

Вже годину суне потяг

напівсонними шляхами:

сморід старості і протяг

з-поміж тамбурів димами;

«по посвідченню» барижать

бабки молоком і пивом,

доки залізничну грижу

буде їм тягти під силу;

мужики – бухло, закуска –

все для спільного знаменника,

за розвагу і спокусу

споювати їм священника;

а коли не те хтось скаже

чи із дурості підскочить –

в них на кожен шум і лажу

заготовленні заточки;

тут не зна, що буде зараз,

і продовжиться це доки;

за вікном минув лиш Збараж

дизель Ланівці-Тернопіль.

– Шановний, шановний… Маєш закурити? – Чую знайомий голос, виходячи з вагону по прибутті до Лановець. Віддаю йому свою пачку і вже за спиною чую:

– Будеш виходити, двері закрий!..

Часу він матиме до 5 ранку, доки потяг не відбуде назад до Тернополя, до ЙОГО вокзалу.

19 Бер 2015, 12:26 Перегляди: 1 218Перегляди: 1 218
WP-Backgrounds Lite by InoPlugs Web Design and Juwelier Schönmann 1010 Wien
122 queries in 1,006 seconds.