Мирослава Федус *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

eAyCdyDp55UЗемля Мадонна

Фонтанить дощ. Земля Мадонна
Стоїть у купелі. Мовчить
Природа трепетна і сонна,
А музика дощу звучить.

Ковтає спраглими вустами
Напій цілющий і п’янкий.
Втомилася Мадонна Мама,
Свій хрест несучи нелегкий.

Затихніть війни. Інтригани
Вгамуйте ненаситну хіть.
Не кривдіть сну своєї Мами,
А тихо геть собі ідіть.

Вона, мов диво, тиха, сонна.
Тривожним дзвоном не будіть.
Фонтанить дощ. Земля Мадонна
Велична в купелі стоїть.

19 Бер 2015, 13:15 Перегляди: 919Перегляди: 919

У Тернопіль привезуть мощі Івана Павла ІІ

vlcsnap-2015-03-19-13h07m15s139У Тернополі можна буде помолитися і приступити до мощей Івана Павла ІІ Папи Римського. Святиню урочисто зустрічатимуть в Архикатедральному Соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в четвер, 26 березня. В Соборі також виголошуватимуть реколекційні науки. Читати далі

19 Бер 2015, 13:10 Перегляди: 1 589Перегляди: 1 589

Еля Атаманчук *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

RIg2WkF16uU«Коли я чую слово «Україна»»
1.Коли я чую слово «Україна»,
На серці радісно стає,
Бо тут живе моя родина,
І дух вкраїнський сили додає.

Приспів
Україна, в цьому слові віра, радість і тепло,
Тут живе довіра і любов, кохання та добро.
В цьому слові мова співу солов’я
Оживає казка де цвіте свята моя земля.

2.Коли ступлю на стежку Батьківщини,
Побачу всю красу її.
Красу своєї України,
І їй дарую я свої пісні.
Приспів

3.Коли співаю пісню українську,
Я відчуваю доброту
І ніжні руки материнські
Дарують мені свою теплоту.
Приспів

19 Бер 2015, 13:00 Перегляди: 1 794Перегляди: 1 794

Влад Волошин *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

r8hDxHOYaeoДушевний Колізей
На пагорбі шумно – народ веселиться
У святі й розпусті зустріли цей день
Кров на арені і зброя на сонці блищиться
А палець до низу що вирішує – смерть

Старий Колізей, давно вже минуло
І слава убивств на арені зійшла
Прогрес пішов але людство погрузло
У крові свого власного прокляття

Ні, ми не вбиваєм рабів уже нині
Але що це – самі вже стали раби
Ми стали мов дикі, немов одержимі
Продажні, прокляли себе на віки

На пагорбі дощ – то сльози у Бога
Упали на землю й зросили ту кров
Що там на арені, когось розіп’яли
Не побачивши в ньому вічну любов

А хто ми насправді – боги чи герої?
Та відповідь буде далеко не та!
Насправді ми всі тут тільки ізгої
Ангели впавши навічно із неба

Стоїть Колізей як задка про велич
Та велич чого? про славу чию?
Розвалені мури дивляться в далеч
Поламаних доль чути пісню сумну
Ареною душі давно наші стали
В полоні безумних, примарних ідей
Та довго ішли і так низько впали
І втратили образ назавжди ми свій

19 Бер 2015, 12:30 Перегляди: 735Перегляди: 735

Vokzal limited. Блог Юрія Матевощука

matewo– Шановний, так-так, Ви, не буде закурити? Нє. От… А у Вас, шановний, я до тебе говорю, закурити? О, дякую, дякую. Підійдіть, я візьму. Підкуріть, Дякую, дякую, шановний.

– Саня підійди ближче, шоб мєнти не бачили.

– Шось мені, Вася, стрьомно.

 

Тернопільський залізничний вокзал. Двоє на пероні, прямують до крісел побіля стін, один на інвалідному візку, другий з костилем, без ноги.

– Шановний, закурити не буде?

Я мовчки відкриваю пачку цигарок, Саня, той, що з костилем, бере три цигарки і перекладає їх до своєї майже повної пачки з-під вінстона, де, за моїми здогадками розташовувались цигарки багатьох марок. Потім відвертається, і сідає за два крісла від мене. Вася на візку під’їжджає поблизу нього.

– Ну, шо Вася, взяв?

Вася виймає з-під візка чекушку, роздивившись в різні боки, випиває рівно півпляшки, кривиться і віддає Сані. Той нікуди не дивиться, випиває залпом, прицмокує, бере з-під пачки вінстона одну мальборо і знов закурює.

– Шось мені стрьомно, Вася. Сьогодні один в мене спитав, чого я сижу на тротуарі і прошу. А я йому кажу: ти думаєш, якби я був як ти, то я би сидів тута? – Нє. Думаєш, мені добре тут без ноги сидіти. Думаєш, я нічого не вмію? – Вмію! Я на шабашки б ходив. Знаєш, як я шчикатурю? Я до зони в селі був ліпшим шчикатуром. Та я хату за день міг пошчикатурити. Нормально. Я би ходив на шабашки. За шчикатурку зараз знаєш, скільки беруть? Знаєш скільки б я грошей мав? Ого, я вже б собі двоповерхову пошчикатурив. Чого сижу тут…

– Саня, ти головне не псіхуй. Просто роби всьо як я. Роби всьо, шо я тобі скажу. І будеш мати. Чого нам сьодні тра ше? З мєнтами якось порішаємо. На ніч в дворику, Люська обіцяла ше достати.

– Шановний, от Ви, так в сіній куртці, закурити буде, нє?

Зірвався вітер. Я взяв свою сумку і пішов в середину вокзалу до залів очікування. До мого дизеля на Ланівці було ще рівно 48 хвилин.

Тут було небагато людей: бабка з тлумаками дрімала в кутку, якийсь чоловік нервово сидів на кріслі, похитуючись, ще один хлопець мого віку читав газету – я присів недалеко біля нього, з книжкою. В коридорі до залів з’явилась якась жінка. Вона миттю оцінила ситуацію, підійшла до бабки і почала її будити – та не відзивалася. Тоді підійшла до хлопця з газетою.

– Шо ти читаєш? Не маєш більше, шо читати? Тово всьо, шо пише – від чорта. Ти шо чорт? Во маєш журнали, тута пише, святе письмо. Ти шо на мене не дивися? Ах ти чортяка, я тебе навчу в Єгову вірити: Отче наш і ти Богородиця…

Вона читає якісь свої молитви і хрестить кілька разів хлопця, а заразом мене. Вже хоче відходити, як бачить трьох чоловіків невиразної зовнішності, в легких куртках, незважаючи на холодну погоду. Один з них без ноги і з костилем. Ті розкладаються на кріслах і дістають пляшку нульсім, на вигляд палену, і по черзі п’ють.

– Ви шо тут п’єте? Люди добрі, хіба так можна? Та то вся горілка від чорта.

– Пані, сідайте біля нас. Чого б не зігрітися. Вип’єте.

Вона сідає і продовжує:

– Ви шо не знали сте, шо пише во “Брак самовладання викликає Боже несхвалення” – у Біблії оно: «Вино – зрадник, а міцні напої – буйність; хто ними захоплюється – нерозумний». Ви нерозумні! Туво в мене в журналі пише, я вам дам почитати про то. В ім’я Отця…

Вона їх хрестить і передає журнали. Двоє напрочуд швидко під час її монологу влупили з третім нульсім і збираютться вшиватися. Той, що без ноги лишається.

– Ну добре оті двоє, але ж Ви, файний чоловік, Ви ж сім’ю свою не поважаєте.

– Вони вигнали мене.

– Як то?

– Ну як? Прийшов я з зони без ноги, ампутували там ногу – забухав, а вони кажуть, шо їм не треба пияка в хаті, і вигнали.

– Якої то зони?

– Ну сидів я. Бандіт! Я бандіт та й сидів за то шо крав. В мене і банда була!

– Та не кричіть так, бо ше почують. Отут в мене пише про таке, Ви візьміть, почитайте.

– А мені не стидно, я – бандіт. Тільки хата в мене лишилась не пошчикатурена. А нашо мені тепер та хата? Хай та курва сама її тепер шчикатурить, гигиги, ик! От ви, Пані, файна, йдемо з нами, там ше Люська обіцяла самогонки принести в дворик.

Він цілує її руки, залишаючи на них згустки проспиртованої смердючої слини.

– Ні, ні, вибачте, я вже мушу йти.

– Можна, я Вас ше в щочку цмокну, ну разок?

– Ну, хіба один раз і я піду.

Він, той самий Саня, приліплюється своєю слиною до її щоки, вона легко вивертається і швидко тікає геть, з його рук падає костиль, і він говорить якісь свої сакральні нецензурні молитви, після чого також зникає.

Потім жіночий писклявий голос вокзалу врешті сповіщає, що за 5 хвилин прибуває мій дизель на Ланівці.

Я виходжу на платформу і бачу вже «знайомого»  Васю, який лається на якусь жінку. Позаду них без костиля сидить прямо на пероні Саня.

– От, напилося, шо костиля загубило, чим ти думав?! Люди, люди, дивіться, як воно набралося, а його на поїзд треба затягнути.

Інтуїція мені підказує, що ту жінку звуть Люською.

Я сідаю в останній вагон, провалюючись на три з лишком години в міцний сон. Потяг прибуває після дванадцятої.

 

Вже годину суне потяг

напівсонними шляхами:

сморід старості і протяг

з-поміж тамбурів димами;

«по посвідченню» барижать

бабки молоком і пивом,

доки залізничну грижу

буде їм тягти під силу;

мужики – бухло, закуска –

все для спільного знаменника,

за розвагу і спокусу

споювати їм священника;

а коли не те хтось скаже

чи із дурості підскочить –

в них на кожен шум і лажу

заготовленні заточки;

тут не зна, що буде зараз,

і продовжиться це доки;

за вікном минув лиш Збараж

дизель Ланівці-Тернопіль.

– Шановний, шановний… Маєш закурити? – Чую знайомий голос, виходячи з вагону по прибутті до Лановець. Віддаю йому свою пачку і вже за спиною чую:

– Будеш виходити, двері закрий!..

Часу він матиме до 5 ранку, доки потяг не відбуде назад до Тернополя, до ЙОГО вокзалу.

19 Бер 2015, 12:26 Перегляди: 1 310Перегляди: 1 310

Тетяна Шкурак *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

INzuLtbDbUg«Любов врятує Україну»
Я люблю! Скільки ласки в єдиному слові!
Скільки мрій, сподівань і великих безмежних надій.
Я люблю! Як почуєте, будуть готові,
До великих, життєвих таких необхідних подій!
Я люблю! Каже мати маленькій дитині.
Прошепоче коханій юнак, повернувшись з війни.
Я люблю! Каже ранок усій Україні,
В оберемок збирає чиїсь незакінчені сни.
Я люблю! А здається таке собі слово.
А від нього бере енергетику ціле життя!
І веселка у небі безмежна й така кольорова!
Мов прекрасна і щира моя неповторна земля!
Я люблю! Прокажіть! Ну потратьте хвилину!
Слово це – подарує вам щастя хоча би на мить
Ніжно зцілим любов’ю усю Україну!
У якої розірване серце струмує, болить!

19 Бер 2015, 12:15 Перегляди: 759Перегляди: 759

Богдан Боденчук *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

GFRANQ_PTAXA97_47667777_REVIVALБогдан Боденчук, 24 роки,  Ямпіль

СІЧЕНЬ 2014
я довго пам’ятатиму цей січень.
слова, як набої, дні, наче гільзи.
тих, хто пішов у царство небесне,
власні протести, місто в прицілі.

запах свободи, щоб воскреснути,
хоч цінна за волю провела лінії.
з’явились нові герої і нові деспоти,
ми прокинулись в іншій країні.

і ніхто не скаже, як усе закінчиться.
ніколи не знаєш, що буде завтра,
чи смерть, як змія, вжалить у серце,
чи випаде нова з колоди карта.

колись про майдан запитають діти.
я розповім їм усе, що бачив і знаю,
як летіли січневі кулі, були морози,
як судили поетів, про присмак чаю.

про те, який справжній смак свободи,
дим, змішаний з кольором неба.
закони, що вивели людей на барикади,
владу, яка не чує і нічого не бачить.

історія нас випробовує — відчиняє двері.
знаю, не вистачить слів, щоб усе сказати,
передати смерть і життя на папері.
сніг мете у спину, розбирає нас на цитати…

ВПАВ ПТАХ НА МАПУ
впав птах на мапу, янголи ходять в білих халатах.
плачуть в палатах, плачуть у простір, у грудях — постріл.
Бог вимкнув радари, доля осліпла, вмерла в датах.
з сумом апостол пише про птаха, пише про втрати.

час спинився у хмарах, на сході — сонячний спалах.
біль проростає, бій наростає, бо поранене небо.
смерть підкрадалась, як звір, діти спокійно спали.
де їх світлі душі сьогодні? скажіть, хто-небудь.

плачуть свічки, сльози з’явились на квітах і травах,
мертві, надіюсь, стали птахами і полетіли без болю,
зникли у світлі вечірнім, в небесній яскравій заграві.
хочу вірити, що я сплю, але все марно — дихаю війною.

летять птахи по небу і плачуть на землю дощами,
що змивають на наших вокзалах сліди війни сходу.
моє покоління уже має від часу і пострілів шрами,
нами, як пішаками невдалої партії шахів, ходять.

і хочеться миру, та передають невтішні новини.
смерть плете свої сіті, на сході вмирають знову не ті.
снайпер стріляє, куля підло входить у спину,
зникають птахи, поміж хмар на пораненій висоті.
• • •
у мене є ти, а більше мені нічого не треба,
мости із молитов подолали мовчання німе.
холод уже не закрадається в рани і шрами,
біль не проходить, але з тобою нас омине.

ми ж знову і вкотре, розстріляні щастям весняним,
пам’ятаємо вчорашніх людей, але нас забувають усі.
на нашому серці навічно залишені ранки і рани,
коли ми кохали так сильно, але нас кохали не ті.

кохання приходить до тих, хто вірить в світанки,
а спогади завжди будуть вриватись до нас в вечори.
мені від вулиць і міст нічого уже не потрібно,
я — твоє море терпке, допоки у мене є ти.
• • •
що для мене моя країна —
це спогади, від Донбасу і до Яремче,
дорога до тебе і дотики літа,
сьогодні ти снилася вперше.
а знаєш, це місто без тебе порожнє,
погода така депресивна.
давай доживемо з тобою до квітня,
а там заквітне і серце.

а хочеш, ми зникнемо десь біля моря,
де хвилі молитву читають,
і місяць, як злодій, ховається в хмарах,
на ньому заплаканий Каїн.
вечірня ніжність торкнулася міста,
можливо, зустрінемось завтра.
дорога до тебе — це ціла вічність,
ця осінь згубилась напевне.

і шрифтом Брайля читаю кохання,
воно ж бо — сліпе, до нестями.
так дихати важко,
коли ти не поряд,
і нас розділяють вокзали.
із бабиним літом вдихають повітря,
зіваки місцеві й малеча.
дорога до тебе — це власна сповідь,
сьогодні ти снилася вперше.

19 Бер 2015, 12:00 Перегляди: 1 003Перегляди: 1 003

Гупало Оксана *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

7siK5HXOh3EГупало Оксана, 18 років, Тернопільська обл, Збаразький р-н, с. Синягівка

 

Україну все більше люблю з кожним днем,
Хоч сьогодні багато у нас є проблем,
Я не хочу ділити її на частини,
І кидати самотню в найважчі хвилини.

Я дивлюся на небо – зачаровує мить,
Я радію тому, що ми можемо жить!
Поважаю народи і інші країни,
Та своя – понад все, попри всі переміни.

Нею зранку милуюсь і люблю вночі,
Я весною чекаю журавок ключі.
Не важлива погода, чи року пора,
Нас оточує завжди безмежна краса.

І любов не залежить від певної речі,
Бо ми любимо щиро, подібно малечі,
Попри труднощі різні, негаразди життєві,
Є події прекрасні і моменти щасливі!

19 Бер 2015, 11:47 Перегляди: 909Перегляди: 909

Надя Клебан *конкурс поезії “Любов врятує Україну”*

11Надя Клебан, 15 років, с.Покропивна, Козівський район,Тернопільська область

 

Де зелені луги та квітучі сади,
Де лунає дзвінко пісня солов’я,
Там, де проходять дитинства сліди,
Це все є Україна моя.

Така рідна для серця земля,
Там мелодії наспівує вітер
І гучно лунає крик журавля,
Та щиро сміються діти.

Там мова миліша за все
Та щирою є пісня народу,
Вона любов до сердець несе.
І кожен скаже: “Я-козацького роду!”

Там стежина веде до безкраїх полів,
Там калина цвіте під сонцем яскравим
І річка синя тече серед жовтих ланів,
Там соняшники приваблюють цвітом золотавим.
Та настала в Україні лихая година
І ріки крові пролились,
Похилилась додолу червона калина
І все знову повторюється,як було колись.

Кровава війна життя у людей забирає,
Загарбницькі руки руйнують усе,
Мати єдиного сина туди відправляє
І ніхто його уже не спасе.

Та чому ж зневірились ви?
Ми патріотами маємо бути.
Це єдине, що допоможе перемогти!
Ми маємо один одного просто почути.

І країну любити понад усе,
Мову свою солов’їну,
Нехай серце щиру любов несе,
А не підлість свою зміїну.

Любов до рідної неньки землі,
До шелесту трав та співу птахів,
До квітки,яка розцвівши навесні,
Радує око після снігів.

Любов врятує весь світ
І нашу славну Україну,
І навіть через сотню тисяч літ
Ви побачити ту рідну стежину.

19 Бер 2015, 11:37 Перегляди: 964Перегляди: 964
WP-Backgrounds Lite by InoPlugs Web Design and Juwelier Schönmann 1010 Wien
145 queries in 1,129 seconds.