Автобусна зупинка недалеко від автовокзалу, навпроти «Збруча». Спостерігається невелике скупчення дамочок літнього віку. Стою, чекаючи на «дванадцятку», що їде на «Дружбу». Біля мене ще кілька «молодих». Дамочки відверто хвилюються, хоча поки мовчать. Їх п’ятеро. Вони тримають великі торби і клумаки – швидше за все після базару. Це якраз був час, коли ввели розпорядження про те, що пільговиків возитимуть маршрутки до 3 чоловік одночасно. До нашого міні-натовпу підходить старий дідусь з паличкою, явно старший за цих бабусь на років 15-20.
Під’їжджає нарешті «дванадцятка». І тут, власне, починається хардкор: діда, який підійшов під двері дамочки відпихають, врешті повідомивши йому, що він не стояв у черзі, а самі починають сваритися між собою, хто ж таки перший прийшов і хто має зайняти ці 3 «обітованих» місця.
Ці епічні розбірки тривають приблизно хвилин 2-3, після чого водій не витримує і таки ставить їм ультиматум: або сідають тільки троє, а інші дві платять або хай чекають наступної маршрутки. Вони розуміють, що можуть взагалі всі не поїхати і двоє дійсно залишаються на зупинці чекати наступної маршрутки, при чому клянучи Леську і Стефку, які, зрозуміло, вже сіли, що в них не буде врожаю цього року і щоб шляки їх трафили, а влада затримувала пенсію. На все це мовчки споглядав дідусь.
Я йому кажу, сідайте, мовляв, заплачу за Вас – Вам вже здоров’я не дозволяє «вистоювати» такі черги. На що він на мене осуджено подивився, але потім його погляд зм’як і він відповів, що і сам може оплатити проїзд. Дванадцята від’їхала, дві бабці залишились чекати на зупинці наступної маршрутки, троє «пільговичок» почали обговорювати тих двох «лузерок», а дідусь мовчки сів вкінці салону і дивився у вікно.
І власне, це все. Але це все трапляється мало не щодня. Щодня вони сваряться, доки не доїдуть до свого місця призначення. Інша справа, що також у будні вранці я завжди двома маршрутками добираюся до роботи. О 7:20 розпочинається мій вояж з Кутковець до центру і з центру до зупинки на вул. Довженка, а о 16:45 я повертаюсь з роботи додому тим же шляхом.
За кілька років важко не помітити і не запам’ятати людей, котрі їздять в той же час, що і я. І важко не помітити трьох стабільних пільговиків, які геройськи долають свій маршрут, лиш би добратися до роботи(!) на халяву. Я ніколи не приховував того, що я всіма руками «за» розподіл: або пенсія, або зарплата. Та це вже інша історія.
А пільговики безумовно не всі такі, як ці 5 дамочок біля «Збруча», але чомусь мені здається, їх більшість. І вже якщо влада хоче так дбати про пільги для населення, то ліпше хай їх конвертує у валюту і платить, бо не всі ж пільговики так інтенсивно їздять маршрутками, правда? І тоді вже другим є сенс ображатися.
А на завершення не менш епічна історія – не вигадана, але довигадувана. Тобто реальна, але із додаванням спец ефектів і про той час, коли одночасно можна було перевозити 6 пільговиків:
КИЇВСЬКА – КАРПЕНКА
(МАРШРУТКА)
Я пенсіонерка заслужена і досвідчена,
винесу мізки зірву вам всі шестерні:
— Шофер, візьміть по-посвідченню —
Бабцю, не можу, бо маю вже шестеро.
Я інвалід другої групи, мать-одіночька, герой труда,
я служила в партії, бачила живого Сталіна
і мертвого Гітлєра.
— Шофер, довезіть три зупинки он туда,
а на четвертій висадіть.
— Бабо, ти ж бачиш, що повна машина,
де ти тут сядеш — в проході всі стоячи
дихають важко, там далі пройти нам
зовсім не годен в автобусі-слоїку.
— Шофер, ну скільки тепера тут їхати,
зараз студєнта за барги, і звідси —
он в окулярах не може він в’їхати
бабці старій поступитися місцем.
— Бабцю, платіть або швидко виходьте —
пільгових місць на маршруті немає.
— Шофер, везу онучаті Вольодці
персики, мандаринки. Лежить він в лікарні.
— Бабо, виходь, не мороч мені голову,
зараз з салону тебе звідси виставлю.
— Шляк би вас трафив — таксістів автобусних,
кров’ю шоб харкали всі ви тут при смерті.
Я пенсіонерка — і зовсім не смішно,
шо підриваю через таку стєрву здоровля —
знову прийдеться фігачити пішки
на чаєпітіє до Петровни.
