Юрій Матевощук, 23 роки, Ланівці.
///
В час, коли проривається спрага і спротив,
коли збився рахунок на числа і дати,
ми не повинні Незалежність свою запороти.
ми не повинні її, як все інше з потрохами здати.
Я її ровесник, ми з нею разом росли,
наче дітлахи зі спільного двора,
і ми разом набиралися мужності й сил,
і схожі отримували синяки,
щоб знати за що боротись і як це все берегти,
коли для цього прийде пора.
Я не можу не розтягувати цю тятиву,
я не можу рівняти усіх під одну планку,
тим паче у час, який приніс війну,
і топче рідну землю, на якій стою,
чобіт і окупанта.
І не треба політиків – це не їхня війна,
до них вона не має жодного стосунку,
вони собі статусні почіпляли звання,
для них боротьба триває лише під час виборчих кампаній,
для них головне маніпулювання валютного курсу,
від цієї звитяги ростуть лише їхні компанії,
і збільшуються гроші на їхніх закордонних рахунках
в час, як героїв найбільше злягло цього року,
в час, коли досі гримить артилерія з тамтого боку.
Eu
Не скигли, ще Вітчизна заживе,
і подолає геть усі бар’єри,
бо іскра є.
Лиш свобода у зажимах вже:
в кожного свій дім, своя кар’єра
скраю.
І душа зачепить за живе,
Й мов пісок закинуті кар’єри
скрає.
Нерв
Весна вицвітала крізь вени,
мов тромбами крові загублена,
з землі проростаючи трупами,
неначе травою зеленою.
Розстріляна снайпером доля,
тілами країни залатана:
у матері очі заплакані
у батька погаснув погляд.
І світ, мов глибока пітьма,
і струни порвались натягненим нервом
за тими, кого вже нема,
за тими, котрі померли.
Це був мов глибокий наркоз,
прокинувся: тяжко і щемко –
зі знятою каскою згарищем ходить Шевченко,
неначе Христос.
UA
Говори саме зараз, просто цієї миті,
візьми собі слово і морфи позичені,
доки твій погляд не з’їла імла,
доки ще носить по світу земля,
доки горять ще життя запальнички,
доки ще серце не встигло спинитись.
Хай вимикають всі карти й маршрути,
хай розставляють свої блокпости,
ти залишаєшся тихо озброєним,
перебинтовуєш рани незгоєні,
все, що тоді довелося відчути,
ти не простив.
Камінь Сізіфа залишив в полоні,
камінь на площі впереміш всі гланди рвав,
пильність не треба свою вимикати,
час катувати найбільшого ката:
спрага до волі міцна, мов Шотландія,
спрага гаряча, немов Каталонія.
Шахова гра обернулася матом,
сам собі друг і сам собі ворог,
спала роса і нíкому вірити,
змінені поручні буднями сірими –
тільки триматися гордо,
тільки аби не зламатись.
Ніч на деревах тремтяче розквітне,
хтось з молитовником, дехто із молотовим,
ранку чекати, що виблисне в сонці,
всі як один, тут лише добровольці,
серце залишать і голову
мовчки та так непримітно.
Underground
Ця країна, мов почате й не до кінця розкрадене будівництво:
заводи, панельні будинки, бита цегла, розламані плити,
з-поміж землі якої виростатиме і на сонці вицвіте
покоління, що завжди хотітиме звідси звалити.
Ця країна, мов почата пляшка столичної на трьох,
це тара скляна і макулатура, які здають, щоб вижити.
Вода вимиває поліетилен, пластмасу, намулу й пісок,
а сутність плює попід ноги з очима хижими.
Розрихлювач
Скільки не бачив твоїх «україн»:
битих, нещасних і долерозхристаних,
кожна щораз повставала з руїн,
кожна на завтра лишала свій тлін,
щоб до кінця не вистигнути.
Скільки не чув я історій про них,
кажуть не раз їх хрестили штахетами,
кожна спина карбувала сліди,
кожна нагайка зробила бідú.
Кажуть, що руки в них навіть порепані.
Лиш зрозуміти не міг я одного,
нащо потрібно копати щодня
силу-силенну пустих собі ям –
досить, що сусіди-археологи
плутають землю гробокопачам.
USSR
На мітингу горлають щось вожді,
в народ пускають свої жала.
Система в них давно іржава,
а в роті зуби золоті.
В мені знаходиться держава,
в брехливому облудстві й сум’ятті,
в кислотному радянському смітті,
в якій працюють каторжани.
Тут головне не провтикати
ілюзію, яку почув і кому ніс то:
бути комунікатом,
бути комуністом,
бити комуністів,
бути комуні катом
